— Ого-о!..
То сиділи там на ослоні під мисником і дрімали вартові "мушкетери", що їх зразу не помітив Максим. Вони протягли те "ого" й поворушили зброєю. Та Максим не звернув уваги.
— Чого ви горлаєте?! — повторив він своє громоподібне й безмежно презирливе запитання. — Чого й на кого?.. Вам це не личить... А чи ви хочете криком заступити брак почуття гумору?
Кутузов, ніби на всім скаку зсаджений з коня, вилупив очі й роззявив рота і так стояв — розгублений, уже не тільки не кричучи, а навіть нічого й не кажучи.
— З вами говорить начальник Особливого відділу армії! — промовив хтось за спиною в Максима. З голосу Максим пізнав "старого знайомого" — начальника спецвідділу дивізії.
— Дуже мені мило, — промовив Максим, не повертаючи голови, а дивлячись на Кутузова всторч. — Але якщо начальник Особливого відділу армії думає, що нечленоподільним криком можна людину, якій "нема чого втрачати, крім своїх кайданів", примусити поповзти на колінах, то він помиляється... Я вже чув це!..
— Де? — тихо спитав Кутузов, промовивши це помалу й зовсім іншим голосом.
— На Луб'янці, уявіть собі... — І аж тут Максим згадав, де ж він цього Кутузова вже бачив. Чи ти ба!..
— Та-а-ак?! — здивувався Кутузов. — І коли?
— В тридцять сьомому.
— Ум-г-гу-у...
Кутузов зайшов за стіл, поторсав чуба, постояв, кусаючи губу, і спитав зовсім тихо:
— Хто був начальником групи?
— Уявіть собі... — Максим подивився на свої пальці, що вилазили з мокрої розлізлої бурки, глянув на Кутузо-ва А зітхнув:
— Мені здається, що ви... уявіть собі...
Кутузов насупив брови, досить зніяковівши, а начальник спецвідділу дивізії, що вийшов з-за Максимової спини й сів біля столу, посміхнувшись, промурмотів, немов спросоння:
— Буває...
Кутузов довго мовчав, гортаючи папери й не підводячи від них очей. Потім закурив, випустивши поміж собою й Максимом хмару диму, і з-за тієї хмари спитав:
— Добре. І що ж ви тепер нам скажете? — Спитав підкреслено чемно, навіть ласкаво, і тільки одна нотка, люта-прелюта, бриніла в тій чемності, не віщуючи нічого доброго.
Максим мовчав.
— Що ж ви? — Голосно: — Вам не подобається? — А тихо: — Ви не чуєте? Так? — Хмара диму коливалась у повітрі, розповзалась і танула.
— Ні, чую.
— То що ж ви скажете?
— Гм... Хіба що такий ось афоризм: "Якщо заздалегідь ясно, що й від крику, й від тихої розмови наслідки будуть однакові, то чи не ліпше говорити все-таки по-людському?"
— Мда-а... Це правда. Афоризм добрий. Що ж, говорімо "по-людському". Які ж будуть наслідки?
Хмара диму розійшлася геть, тільки над цигаркою Кутузова звивалась тоненька димова смужка, ніби над цівкою гармати, що тільки що пальнула й має ще пальнути знову.
— Нічого, — зітхнув Максим байдуже.
Кутузов кинув цигарку, блиснув недобре очима й хлиснув вина з кришталевої чари, А тоді поставив ногу картинно на стілець, сперся на коліно ліктем і затарабанив пальцями по шахівниці, ніби пильно вивчаючи її.
"Мушкетери" під мисником і навіть начальник спецвідділу дивізії помітно нашорошились. Потім останній насунув ушанку на очі й удав, що дрімає. А "мушкетери" дивились на великого начальника, мов вірні пси, чекаючи, чим скінчиться його тарабанення пальцями по шахівниці. Кутузов тарабанив довгенько. А тоді враз прийняв ногу зі стільця й махнув рукою...
З-під мисника вискочили три заспаних "мушкетери", озброєні німецькими "ем-пі", в ватяних розхристаних куфайках і в повстяниках. Три здоровили з виразом безмежного очманіння на їх отупілих обличчях, розбурханих оце лише хвилевою злобою, що їм от не дають виспатись. Люто чухаючись і спльовуючи, вони наладували зброю насупроти самісіньких Максимових грудей, а тоді один піддав своїм "ем-пі" під ребра:
— Ану-ка, давай іди!
І повели його з хати геть у темряву. "Ніхто не сказав ні "здрастуй", ні "прощай", — подумав Максим, і лише мигцем зауважив, виходячи, як із сумежної кімнати зайшла й, причісуючись, підійшла до столу якась постать і сіла до шахівниці. Але двері закрилися і темрява все поглинула. Хлопці вели його в ту темряву. Один ішов ззаду, а двоє по боках. Той, що ззаду, командував:
— Прямо...
— Вліво...
— Прямо... Прямо...
Вони йшли через городи. Спершу по вузенькій стежечці, а тоді збились і чвалали навпростець по глибокому снігу. Дійшли до клуні.
— Прямо...
Минули клуню.
— Стоп!!.
Зупинились за клунею.
"Бігти чи не бігти? — майнуло в Максимовій голові. — А-а, все одно!" Він стояв по коліна в снігу, і холодний вітер здирав з нього ветхе пальто. "Все одно..."
— Так стояти! — скомандував котрийсь. Усі втрьох вони зайшли й стали ззаду. Щось між собою побубоніли...
— Ну, от... — сказав котрийсь, пересуваючи закривку рушниці.
Раптом від хати на весь голос:
— Адставі-і-іть!!.
Дивно, Максим від того відчув у собі виразне незадоволення. "Знову йти по цьому глибокому снігу босяком..."
— Ну, давай назад!.. — буркнуло ззаду злісно. — (Трам-трам-тарарам!) Не дають навіть чоловіка по-настоящому вбити! Секунду б почекав...
Вони прийшли знову до хати.
Кутузов ходив по хаті, шалено димлячи цигаркою. І так само шалено димів, куряли люльку, той, що сидів до Максима спиною, низько схилившись над шахівницею.
— Ага! — І Кутузов зупинився перед Максимом. — За що ви сиділи на Луб'янці?
Максим мовчав. Він стояв, засніжений по коліна, втомлено й гордо поглядаючи згори вниз на Кутузова. "Чи ти зломиш мене, чи не зломиш?" — здавалося, питав його понурий, презирливий погляд.
— Ну ж... Вас питають чемно, будьте ж і ви чемні. За що? За що ви сиділи на Луб'янці? Павза. Максим зітхнув.
— За Марію Магдалину...
"Кутузов" розгубився.
— Що, що?.. — Потім оговтався. — Гм... Цебто що ви її зґвалтували?
— Ні.
— Вона вас?
— Майже... По-вашому це називається "завербувала".
— Не говоріть дурниць. Що вам могли ставити найдикіші обвинувачення — це нормально і в порядку. І це не має значення. А от скажіть — за що жсправді,за що в д і й-с н о с т і ви сиділи?.. Діло давнє...
— Вам це відомо.
Кутузов подивився здивовано й гмикнув скептично:
— Чудак ви! Та ви ж прекрасно знаєте, що сиділи мільйони всякої... сволоти... Так звідки я про всіх можу пам'ятати, хто й за що?.. За що сиділи ви?