У цю ніч Гуттієре почувся Іхтіандрів голос. Він кликав її на ім'я. Якийсь шум, чиїсь приглушені голоси долинали із садка. Гуттієре подумала, що їй так і не пощастить заснути цієї ночі. Вона вийшла у сад.
Сонце ще не зійшло. Садок оповивали сріблясто-рожеві сутінки вранішньої зорі. Хмари розвіяло. На траві і на деревах виблискувала рясна роса. У легкому вбранні, босоніж ступала Гуттієре по траві. Раптом вона зупинилася і почала уважно приглядатися до чогось на землі. На стежці, напроти її вікна, на піску була кров. Тут же валявся закривавлений заступ.
Уночі тут учинено якийсь злочин. Бо звідки взялися б оці сліди крові?
Гуттієре мимоволі пішла по слідах, і вони привели її до ставка.
"Чи не в цьому ставку заховано останні сліди злочину?" — подумала вона, з острахом вдивляючись у зеленкувату поверхню.
Із зеленкуватої води ставка на неї дивилося обличчя Іхтіандра. Шкіра на його скроні була розкраяна. На обличчі відбивалося страждання і водночас радість.
Гуттієре дивилася, не зводячи очей, на обличчя Іхтіандра, що втопився в океані. Невже вона збожеволіла?
Гуттієре хотіла тікати, але не могла зрушити з місця, не могла одвести від нього очей.
А обличчя Іхтіандра поволі виринало з води. Ось воно вже з'явилося над поверхнею, схвилювавши тихі води. Іхтіандр простягнув до Гуттієре скуті руки і промовив з блідою усмішкою, вперше звертаючись до неї на "ти":
— Гуттієре! Люба моя! Нарешті, Гуттієре, я... — але він не скінчив.
Гуттієре схопилася за голову і закричала з переляку:
— Згинь! Пропади, нещасна примаро! Я ж знаю, що ти мертвий. Навіщо ти являєшся мені?..
— Ні, ні, Гуттієре, я не мертвий, — поспішно відповіла примара. — Я не втопився. Пробач мені... я затаїв від тебе... Я не знаю, навіщо зробив це... Не йди, вислухай мене! Я живий, — ось доторкнись до моїх рук...
І він простягнув до неї скуті руки. Гуттієре все дивилася на нього.
— Не бійся, адже я живий... Я можу жити під водою. Я не такий, як усі люди. Я один можу жити під водою. Я не втопився тоді, кинувшись у море. Я стрибнув у воду тому, що мені важко було дихати на повітрі.
Іхтіандр похитнувся і говорив далі так само квапливо й безладно.
— Я шукав тебе, Гуттієре. Цієї ночі твій чоловік ударив мене по голові, коли я підійшов до твого вікна, і вкинув мене у ставок. У воді я опритомнів. Мені пощастило скинути мішок з камінням, але ось цього, — Іхтіандр показав на наручники, — я не зміг скинути...
Гуттієре починала вірити, що перед нею не примара, а жива людина.
— Але чому у вас скуті руки? — спитала вона.
— Я потім розповім тобі про це... Тікаймо зі мною, Гуттієре. Ми сховаємося у мого батька, там нас ніхто не знайде... І ми будемо жити з тобою... Ну, візьми-бо мої руки, Гуттієре... Ольсен сказав, що мене звуть "морським дияволом", але ж я людина! Чого ж ти боїшся мене?
Іхтіандр вийшов із ставка весь у мулі. Знесилений, опустився він на траву.
Гуттієре схилилася над ним і нарешті взяла його за руку.
— Бідний мій хлопчику, — промовила вона.
— Яка приємна зустріч! — раптом почувся глузливий голос.
Вони озирнулися і побачили Зуріту, що стояв недалечко в кущах.
Так само як і Гуттієре, Зуріта не спав цієї ночі. Він вибіг у сад на крик Гуттієре і чув усю розмову. Коли Педро довідався, що перед ним "морський диявол", на якого він так довго й даремно полював, одразу ж вирішив відвезти Іхтіандра на "Медузу". Але обміркувавши, все, надумав діяти інакше.
— Вам не пощастить, Іхтіандре, повезти Гуттієре до лікаря Сальватора, тому що Гуттієре — моя дружина. Та навряд чи й самі ви повернетесь до свого батька. На вас чекає поліція.
— Але ж я ні в чому не винен! — вигукнув юнак.
— Без провини поліція не нагороджує людей такими браслетами. І коли вже ви потрапили до моїх рук, мій обов'язок — передати вас поліції.
— Невже ви це зробите? — з обуренням запитала чоловіка Гуттієре.
— Я зобов'язаний це зробити, — відповів Педро, знизуючи плечима.
— Добре б він зробив, якби пустив на всі чотири вітри каторжника! — раптом вступила в розмову Долорес, виходячи з кущів. — За що? Чи не за те, що цей кайданник заглядає до чужих вікон і збирається викрадати чужих жінок?
Гуттієре підійшла до чоловіка, взяла його за руки і ласкаво сказала:
— Пустіть його. Благаю вас... Я нічим не завинила перед вами...
Долорес, злякавшись, що її син поступиться дружині, замахала руками і закричала:
— Не слухай її, Педро!
— Перед проханням жінки я безвладний, — люб'язно сказав Зуріта. — Я згоден!
— Не встиг одружитись, як опинився під жінчиним черевиком! — сичала стара.
— Стривай-но, мамо. Ми розпиляємо ваші кайдани, юначе, переодягнемо вас у пристойніше вбрання і припровадимо на "Медузу". В Ріо-де-Ла-Плата ви зможете стрибнути з борту і плисти куди вам заманеться. Але я відпускаю вас з одною умовою: ви повинні забути про Гуттієре. А тебе, Гуттієре, я візьму з собою. Так буде безпечніше.
— Ви кращий, ніж я про вас думала, — щиро сказала Гуттієре.
Зуріта самовдоволено покрутив вуса і вклонився дружині.
Долорес добре знала свого сина, — вона одразу догадалась, що він замишляє якусь хитрість. Проте, щоб підтримати його гру, вона для годиться роздратовано пробурчала:
— Зачарувала! Сиди тепер під п'ятою!
ПОВНИЙ ХІД!
— Завтра приїздить Сальватор. Пропасниця затримала мене, а нам з тобою треба багато дечого обміркувати, — сказав Крісто, звертаючись до Бальтазара. Вони сиділи у Бальтазаровій крамниці. — Слухай, брате, слухай уважно і не перебивай мене, щоб я не забув, про що треба говорити.
Крісто помовчав, збираючись з думками, і провадив далі:
— Ми багато попрацювали з тобою на Зуріту. Він багатший за нас з тобою, але він хоче бути багатшим за самого себе. Він хоче заволодіти морським дияволом...
Бальтазар поворухнувся.
— Мовчи, брате, мовчи, бо я забуду, що хотів сказати. Зуріта хоче, щоб морський диявол був його рабом. А чи знаєш ти, що таке морський диявол? Це скарб! Це невичерпне багатство! Морський диявол може збирати па дні морськім перлини — багато прекрасних перлин. Та й не тільки перлини може добувати морський диявол з морського дна. На дні моря багато затонулих кораблів з незліченними скарбами. Він може добути їх для нас. Я кажу для нас, а не для Зуріти. Чи знаєш ти, брате, що Іхтіандр кохає Гуттієре?