Людина-амфібія

Страница 3 из 49

Александр Беляев

"1. В деяких місцях на піщаних обмілинах ми помітили сліди вузьких ступнів людської ноги. Сліди виходили з боку моря і вели назад до моря. Проте такі сліди могла залишити людина, що під'їхала до берега човном.

2. Сіті, які ми оглянули, мають розрізи, що могли бути зроблені гострим різальним знаряддям. Можливо, сіті зачепилися за гострі підводні скелі або залізні уламки затонулих суден і порвалися.

3. Як розповідають очевидці, дельфіна, викинутого в бурю на берег, досить далеко від води, вночі хтось стягнув у воду, причому на піску виявлені сліди ніг і нібито Довгих пазурів. Мабуть, дельфіна стягнув у море якийсь добросердий рибалка.

Відомо, що дельфіни, полюючи на рибу, допомагають рибалкам, заганяючи рибу на обмілини. А рибалки досить часто виручають з біди дельфінів. Сліди пазурів могли бути зроблені пальцями людини. Уява надала цим слідам вигляду пазурів.

4. Козеня могло бути привезене на човні й підкинуте якимсь пустуном".

Учені знайшли й інші, не менш прості причини, щоб пояснити походження слідів, залишених "дияволом".

Вчені дійшли висновку, що жодне морське чудовисько не могло виконати таких складних дій.

І все ж ці пояснення задовольнили не всіх. Навіть серед самих учених знайшлись такі, яким ці пояснення здавалися сумнівними. Як міг навіть найспритніший і дуже впертий пустун витворяти такі речі, не потрапляючи так довго на очі людям? Але головне, чого вчені не згадали у своїй доповіді, це те, що "диявол", як це було встановлено, робив свої подвиги протягом короткого часу в різних, розташованих далеко одне від одного місцях. Або "диявол" умів плавати з нечуваною швидкістю, або у нього були якісь особливі пристосування, або ж, нарешті, "диявол" був не один, їх було кілька. Але тоді всі ці жарти ставали ще більш незрозумілими і загрозливими.

Педро Зуріта пригадував усю цю таємничу історію, не перестаючи ходити по каюті.

Він не помітив, як розвиднілось і крізь вікно ілюмінатора пробився рожевий промінь. Педро погасив лампу і почав умиватися.

Обливаючи собі голову теплою водою, він почув перелякані крики, що долинали з палуби. Зуріта, покинувши вмиватися, швидко піднявся на палубу.

Голі ловці, що мали лише полотняні пов'язки на стегнах, стоячи біля борту, розмахували руками і безладно кричали. Педро глянув униз і побачив, що човни, залишені на ніч на воді, одв'язано. Нічний бриз відніс їх досить далеко у відкритий океан. Тепер уранішнім бризом їх поволі несло до берега. Весла шлюпок, розкидані на воді, плавали по затоці.

Зуріта звелів ловцям зібрати човни. Але ніхто з них не наважувався зійти з палуби. Зуріта повторив наказ.

— Сам лізь у лапи дияволові, — озвався хтось.

Зуріта взявся за кобуру револьвера. Юрба ловців відсунулась і скупчилася біля щогли. Ловці вороже дивилися на Зуріту. Здавалося, сутичка — неминуча. Але тут втрутився Бальтазар.

— Арауканець не боїться нікого, — сказав він. — Акула мене не доїла, вдавиться і диявол старими кістками. — І, склавши руки над головою, він кинувся з борту у воду і поплив до найближчого човна. Тепер ловці підійшли до борту і з острахом стежили за Бальтазаром. Ні старість, ні хвора нога не були йому на заваді — він плавав чудово. Махнувши кілька разів руками, індіанець доплив до човна, виловив з води весло і вліз у човен.

— Мотузку відрізано ножем, — крикнув він, — і добре відрізано. Ніж був гострий, як бритва.

Побачивши, що з Бальтазаром нічого страшного не скоїлося, кілька рибалок наслідували його приклад.

ВЕРХИ НА ДЕЛЬФІНІ

Сонце тільки-но зійшло, але пекло вже немилосердно. Сріблясто-блакитне небо було безхмарне, океан застиг. "Медуза" була вже за двадцять кілометрів на південь від Буенос-Айреса. За порадою Бальтазара якір кинули в невеличкій бухті біля скелястого берега, що підіймався двома виступами з води.

Човни розсіялися по затоці. На кожному човні було, як завжди, по два ловці: один поринав у воду, другий його витягав. Потім вони мінялися ролями.

Один човен підплив досить близько до берега. Норець обхопив ногами великий уламок коралового вапняку, прив'язаного до кінця мотузка, і швидко спустився на дно.

Вода була дуже тепла і прозора — на дні виразно прозирав кожен камінь. Ближче до берега з дна підіймалися корали — нерухомо застиглі кущі підводних садків. Дрібні рибки, вилискуючи золотом і сріблом, заклопотано шастали між цими кущами.

Норець спустився на дно і, зігнувшись, почав швидко збирати черепашки і класти їх у прив'язану до ремінця на боці торбинку. Його товариш по роботі, індіанець-гурон, тримав у руках кінець мотузки і, перехилившись через край човна, дивився у воду.

Раптом він побачив, що норець прудко скочив на ноги, змахнув руками, вхопився за мотузок і з такою силою смикнув його, що ледве не стягнув гурона у воду. Човен хитнувся. Індіанець-гурон похапцем витяг товариша й допоміг йому влізти до човна. Широко відкривши рота, норець важко дихав, очі його були широко розплющені. Обличчя з темно-бронзового стало сіре — так він зблід.

— Акула?

Проте норець нічого не міг відповісти, він упав на дно човна.

Що могло так злякати його на морському дні? Гурон нахилився й почав вдивлятись у воду. Справді, там щось творилося. Маленькі рибки, немов птахи, що побачили шуліку, квапились заховатися серед густих заростей підводних лісів.

І раптом індіанець-гурон помітив, як із-за підводної скелі, що виступала кутом, з'явилося щось схоже на багряний дим. Дим поволі розповзався на всі боки, забарвлюючи воду в рожевий колір. І враз показалося щось темне. Це було тіло акули. Воно поволі повернулось і зникло за виступом скелі. Багряний підводний дим міг бути тільки кров'ю, розлитою на дні океану. Що там скоїлося? Гурон глянув на свого товариша, але той нерухомо лежав на спині, хапаючи широко розкритим ротом повітря і безтямно втупивши очі в небо. Індіанець взявся за весла і поспішив відвезти свого товариша, що раптово захворів, на борт "Медузи".

Нарешті норець отямився, але йому наче відібрало мову — він тільки мугикав, хитав головою і відхекувався, випинаючи губи.

Ловці на шхуні оточили норця, з нетерпінням чекаючи його розповіді.

— Кажи! — гукнув нарешті молодий індіанець, струснувши норця. — Кажи, якщо не хочеш, щоб твоя полохлива душа вилетіла з тіла.