— Польща. Пе-о-ел,— бубонів Грушевич,— м'який знак, ща, Польща. Польща загарбала Галичину. А це літера "ка". Ка-на-да. Ко-ло-бро-ди. Я знаю з вашого села По-всюду.
— Прокопа? — втішено перепитав Тодосій.
— Розумний хлопець.
— Він кудись виїхав.
— То нічого, він розумний хлопець. І Миколу Павлюка знаю.
— Павлюк має спілку з комуністами.
— Тихо, дурню! — Грушевич з внутрішнім страхом глипнув на Тодосія, ніби в ньому була вмонтована бомба.— Польща. Поль-ща нас усіх по-витлум-лює.
...У Степаниди був депресивний психоз. До речі, і в цього Тодосія щось схоже. Якби Грушевич не занепав, хлопця можна повернути до здоров'я. Більшість душевних недуг — це недуги волі.
— Га-ли-чи-на. По-польськи Галичина — Ма-ло-польща.
...Медіатори руху в Степаниди накопичувалися продовж тривалого часу, відтак вона відчувала потребу кипучої діяльності і вносила в професорове життя такий розгардіяш, що він зрештою почав її боятися. Якось Степаниді завихторилося іти та грибами. В лісі проколола ногу, дістала зараження крові й померла. Вдруге Кривов'яз не наважився одружуватися.
— Ти маєш добру пам'ять, парубче,— радів Грушевич.— Покажи літеру "ер". Так. Тепер — "ща". Так, прекрасно. Слово даю, через місяць ти станеш тюремним писарем. А лікарем ти хотів би бути?
— Ні.
— Чому?
— Не знаю, не хотів би.
— Дивак! — прикро образився Грушевич.— Напиши "ел".
— Не хочу.
Тодосій переповз на свій матрац і натягнув на голову сардак. З-під поли виглядали тільки затоптані зеленкуваті п'яти.
— Дурень! — розізлився Грушевич і перекинувся на другий бік, але одразу ж звівся на дибки, крадькома зиркнув, чи не прокинувся професор.— Боже! — зітхнув він,
Він притулився чолом до холодного муру і з болем думав, що огрубів отут, у проклятій тюрмі, здрібнів душею. Навіщо обзивати хлопця? Сам же йому відбив охоту, спитавши, чи той не хотів би стати лікарем, адже такими речами не забавляються. Добре, що професор спить. У вічі було б соромно глянути.
Грушевич думав, що якби молодший, то не піддався б хвилевим настроям. А йому вже за сорок п'ять, у тюрмі сам для себе став нещасною і жалюгідною істоткою і чогось не відчуває потреби причаститися до минулої чистоти й цільності.
Наглядач з гримотом поставив біля дверей миску і відро з водою. Треба було вставати, бо повернеться рівно через чотири хвилини і забере відро, але Грушевич не мав сили ворухнутись. "Дідько з ним,— подумав він.— Нічого не станеться, коли день буду немитий".
Тим часом арештанти схоплювалися і займали чергу.
— Пане доктор! — штовхнув його ногою Кмич. "Грубість — від збайдужіння. Грубіян — це боягуз, пуста пересичена тварюка. Завдяки грубості ця тварюка самомобілізується і утверджується. А хай йому чорт! Треба вставати... Я брутальний з Тодосієм, бо він слабший, я можу зігнати на ньому злість і відвернутися від цієї гидоти..."
Змочуючи водою голову, Грушевич постановляв собі: беруся за книжку. "Пишучи, очищаєшся. Мене доконуе марновірство. Досить ниціти".
Він із замилуванням згадав роки практики в Тернополі. Робота його бадьорила, не давала впасти. А взагалі ніколи, здається, не мав ні сталого погляду на речі, ні твердої опори. Як би там не було, в Тернополі минули його кращі роки.
Грушевич витирав лице одним кінцем рушника, професор — другим. Лікар одним оком косив на професора. "Що за неймовірний чоловік! Весь вік уникає переслідувань, а дивіться, що за спокійні мудрі очі, яке благородне облич яка стриманість і ощадливість у рухах. Ніби збираеться почати ще одне життя..."
— Сьогодні ви в ліпшому гуморі,— сказав професор.
Грушевич здригнувся, промовчав. Потім, складаючи р ник, він сказав з посмішкою:
— Гумор цілком залежить від нас, пане професор. Що — що, а це у нашій владі.
Кривов'яз кивнув і став розчісуватися перед надщербленим дзеркальцем. Над дзеркальцем поволі пересували" тіні від ґрат. Самі грати знаходилися глибоко в ніші віконця, їх не можна було побачити, навіть ставши на табурет. Вночі тіні не рухались — проти вікна, мабуть, висів ліхтар. А вдень повзли по стіні, хтось вуглем поробив знаки, і тіні оповіщали арештантам: "Наглядач несе воду для вмивавання", "Почали роздавати баланду на сніданок".. На двох метрах муру вклався весь тюремний розпорядок.
Грушевич чекав, щоб професор відійшов од дзеркальця, думаючи: "Ми живемо тільки тінями...".
Після сніданку вони порозсідалися на матрацах грати в шахи. Фігурки були виліплені з хлібної м'якушки колись, за ліпших часів, коли в'язням видавали хліб. Трохи згодом наглядач кинув до камери сувій польських газет. З першої, же прочитаних уголос заголовків почалась, як і щоднини запекла суперечка. В'язні спалахнули в присутності газет і очима, й обличчями і горіли тривожно, як сторожові вежі в степу перед наближенням орди. Газет чекали мовчки, неспокійно Коли наглядач відчиняв двері, всі насторожувалися, мов дикі кішки, і кидалися на згортки. А газети були дворічної давності...
В центрах воєводств і в повітових містах гарнізонами стояли польські війська. У Галичині польські вожді вербували джур з колишніх місцевих партій. За республікою вже зникли і дим і нитка... А в камерах точилися політичні дискусії про тактику державного секретаріату і стратегію Антанти.
— Послухайте, що пише Пілсудськяй,— забігав з газетою по матрацах Григорій Кмич.—"Русини і більшовики, які до цього часу воювали між собою, тепер порозумілися, щоб атакувати нас".
— Брехня! — заревіла камера.
На стіні тремтіли тіні від ґрат, тремтіли губи і руки, під стелею гойдалась мішанина охриплих голосів. Нарешті, почали пробиватися окремі репліки.
— Вони не мають приводу почати війну з республікою.
— Світ проти цього грабежу.
— Вільсон — твереза людина. Вільсон посилає дипломатів перевірити версію Пілсудського.
— А "Покутський вісник" пише, що республіка продається Польщі...
Не брав участі в цих оргіях Кривов'яз. Якось Грушевич запитав, чому він не читає газет.
— Соціальним спіритизмом не займаюся,— відказав професор.
Він задумливо стежив за іншими і наче милувався. Одного разу, коли суперечка мало не переросла в бійку, він пробурмотів:
— У тюрмі ач які гарячі! Тут їм нічого втрачати. Тут нема надії. А на волі мовчали б.