— До Гривастюка. Контрактую камінь на хату.
Загата недовірливо зміряв мене поглядом, здригнувся.
— Здурів, Повсюдо. Здурів! Та ти знаєш, що ще може заваритися?
— Легковірні вірили в Седан. Та справа така: десять мільйонів убили, двадцять скалічили, кого далі нищити? Дітей?
— Шістнадцять років уже багатьом сповнилось.
— Радуйся, ручко всезлотая...
Однак Загата перестав мене слухати. "Я мав їх за мудріших,— бурмотів він, дивлячись під ноги.— Гадають, що збідали лиха. Готові світ поставити перед божим судом..." Далі перейшов на шепіт. Я пустився йти, та він рвонувся за мною.
— Повсюдо!
— Чого?
— А Степан поїхав, Повсюдо. Йой, горе, горе невеселе. З фронтів збігаються дезертири,— він пильно глянув на мене і, помовчавши, додав: — Дезертири заходяться будуватися, а цей готову хату покинув.
— Як ти думаєш, яке горе найстрашніше?— запитав я, відчуваючи в горлі давкий клубок.
— Смертельне,— заінтриговано, випалив Загата і вишкірився.
— Те, Федоре, котре нічого не вчить.
Загата постояв у п'яній задумі, сплюнув і, прямуючи під паркан, кричав:
— Тебе однаково заберуть, Повсюдо. Ти спеціаліст... теєі убивати.— Він вирівняним пальцем стукнув себе в скроню.—Тебе знайдуть, у-у-у! Знайдуть,— зареготав він.— Тебе ж не демобілізували...
— Гляди мені,— визвірився я,— бо так тебе мобілізую, що й на цвинтар не буде що нести. Короста! Самогонна. пика!
Загата справив малу потребу І впритул підступив до мене:
— Бити п'яного, Повсюдо? А може, я пожартував? Я ж тебе люблю, Повсюдо! Навіть якщо ти втік з фронту, люблю. Ще й більше. Ой, не розумієш мене, Повсюдо. Якби в моїх силах, я дав би тобі такий папір, що тебе ніколи вже не взяли б на фронт. Та хто знає, може, я ще постараюся роздобути тобі такий папір?..
— Іди спати,— попросив я його.— Я теж пожартував.
— Так, Прокопе,— сухо мовив Загата, і в його очах на одну мить проглянув презирливий жаль до мене.— Іду спати. Перед сном підставлю жінці лице, щоб злість зігнала, а тоді засну. На мене ніхто не чигає...
У канцелярії було добре натоплено. Гривастюк писав при світлі гасової лампи, захистившись од прямих променів поставленою на ребро книжкою.
— Радий вас бачити,— буркнув він, на мить відірвавшись од роботи.— Сідайте, пане Повсюдо, я зараз.
Я взяв зі столу часопис. Рядки гнулися перед очима, як вужі: череп давив пудовою гирею.
"А що ти викинеш, пане війте?.."
Гривастюк од своїх попередників різниться бездоганним знанням польської і німецької мов, підтримує націоналістів і передплачує газети. Балакає Гривастюк мало і вагомо, сміється зрідка, але як уже вибухне, то на весь рот, по-справжньому цідить горілку, проте напоїти його неможливо. Це середнього зросту ставний чолов'яга з круглим приємним обличчям, увінчаним довгими запорозькими вусами. Від сили йому років сорок. Він любить вдати з себе простодушного більш-менш обтесаного селянина, але нехай тільки хто-небудь покладе пальця в зуби!..
— Фу!— Гривастюк почухав за вухом.— Удень по господарству клопотався, то надолужую увечері.
Він одкинувся на спинку крісла, втомлені примружився. На скронях посіялася сивизна, та, кажуть, узрить вродливу молодичку— очі спалахують, як лемеші на сонці.
Я розповів, що мене привело, перекинувся з Гривастюком кількома загальними фразами. Він насуплено про щось розмірковував, неуважно слухаючи мої відповіді, і, здавалося, тільки для того й розкривав рота з новим запитанням, аби додумати справу. Потім раптом довірливо поклав мені на коліно долоню і негадане схвалив мої наміри. Я злегка посміхнувся: бідна моя надія вбралась у пищики, а пір'ячко неодмінно виросте. Тепер я Гривастюка слухав абияк. Проте він помітив це і весело, по-змовницьки помахав олівцем, який тримав у руці, вклавши в свою посмішку дивне натхнення: воно зближувало і підстьобувало до одвертості.
Я вмовк. Тоді почав Гривастюк. Він заговорив масно-рясно, в п'яти реченнях охарактеризував сучасний момент, двічі . торкався усіх сторін світу й закінчив тим, що варто почекати з контрактами.
— Ми оце отримали циркуляр,— сказав він.— Рекомендують чисто геть переписати всі документи на відповідних аркушах. На цьому тижні маю їх привезти. Признатися, перше довір'я — мені; в інших селах не тільки не будуть поки що приступати до переоформлення, але коли воно почнеться, то в присутності відповідальних працівників з повіту. Декому з війтів доведеться покоптіти в повітових канцеляріях, а тоді за розпискою здадуть папери до сейфів... Аркуші привабливо виглядають: з тризубцем (наше дерево життя кінець кінцем дочекалося зміни клімату), лінії проведені блакитною фарбою, поле пшеничного відтінку, словом, усе як годиться. Можу, до речі, показати.— Гривастюк вийняв з шухляди аркуш, у задумі потримав його, немов вагаючись, тоді подав мені.
Я з цікавістю повертав аркуш сюди-туди, а коли Гривастюк визирнув у вікно — дорогою проїжджала підвода,— швидко пробіг очима написане. "Свідчення. Видане сього числа гр. Богданові Онукові, який за підтвердженням повітового лікаря п. Каюка не може бути використаний для військової служби через хворобу серця". Підписи. Я згорнув аркуш удвоє і поклав на стіл. Чи не таке свідчення хвалиться дістати мені Загата, подумав я, добуваючи пушку з тютюном.
— Аркуші на суворому обліку,— пояснив Гривастюк.— Значить, діло облагодимо через кілька днів, з солідністю. На підпис поїдемо... Можна і в неділю. Підходить? Чудово, бо ми при тій нагоді побудемо на фестині в честь проголошення української державності. Оказія обіцяє бути захоплюючою.— Гривастюк зигзагами опустив погляд на стіл, заховав папір до шухляди.— Що стосується монети, пане Повсюдо, то, на мій погляд, прибережіть фронтові гроші. Вам же платили золотом? Роздобудьте паперової валюти.
— Даруйте, пане Гривастюк,— слушно втрутився я,— як тепер з грунтами?
— Так,— він злегка покосився на мене.— І за цим справи не стануть. Роздивіться поки, що.— Війт на мить замислився і спитав: — Пробачте, пане Повсюдо, чому саме ви обрали Колоброди? Адже село селом залишиться.
— Не люблю міста.
— Ага-ага...— Він посміхнувся, ворухнув бровами.— Зрештою, свідомі хлопці й тут потрібні.— Він знову машинально виглянув, у вікно.— А що зараз поробляєте?