— У недолітків одне на умі. Я примушував бути добрими.
— А ви боялися? Мене років до сімнадцяти переслідували страхи. Спершу боявся темряви і мерців, потім — духів. Але спав завсіди сам, на горищі. Зціплював зуби і одбивався від видінь. Потім ледве зведешся, та побігаєш — забудеться втома. Так само в мене було з голодом. Брати опухали, а я кину до рота, кілька черешень — і все гаразд. Черешні їв з кісточками. Я не стільки виносливий, як терпеливий. Я терпів з жорстокістю де себе. І одного просив у господа: щоб нещастя, які мені відпущені на все життя, спіткали мене до двадцяти п'яти років. Я боявся стати жебраком на старість. І ось мені минуло двадцять дев'ять...
— У мене було інакше,— сказав я, побачивши, що він не збирається продовжувати.— Я все хотів сам зрозуміти, соромився питати в старших. Почую уривок якоїсь розмови — і домислюю, що далі. Незабаром я всіх вражав здогадливістю. І треба так статися, якась дурна тітка прохопилась при мені: "У Грушівці вмер п'ятирічний хлопчик. Такий уже розумник був!.. Чогось бог забирає до себе розумних дітей". Після цього й почалось. Я не хотів до бога. Мати похвалить: "Ти в мене розумник, синку",— я чекаю смерті. Днями і ночами чекаю. Згодом я став пустувати, аби мене не хвалили. В селі захоплювались моїм батьком: "Боже! Як вам не страшно вилазити на ті височенні комини в ґуральнях?" Батько посміхався: "Я не боюсь смерті". Відтоді я придумував собі небезпечні випробування. Ходив по кризі, стрибав зі скель, забирався далеко в ліс. Словом, я кинув смерті виклик, і вона відступила... За чотири роки на фронті я бачив тисячі смертей, та я не тремтів: "Уб'ють чи не вб'ють?" Так-так, дитячий вік — це велика смуга в житті. Мої ось скритні. Чого?..
— Не знають, чому старші так дивно живуть,— сказав Криж, дивлячись кудись у порожнечу. Раптом він запропонував: — Називай мене. Прокопе, Ардатієм.— І журно додав: — Сумно ми, мабуть, виглядаємо. І всі, хто намагається зберегти в собі людину.
— Що ваша інформація сповіщає про Павлюка? — запитав я, думаючи про Миколу, у якого на всі випадки життя вистачає мірила.
Ардатій здивовано окинув мене очима:
— Ховається.— Помовчавши, сказав якось наче замріяно:— Павлюк — це не Мельник. Якби всі комуністи... Давай побалакаємо про щось інше.
Та до самого Залісся ми не перекинулися жодним словом. На вулицях було безлюдне, крамниці тупилися жовтими більмами віконниць. Під мурами сиділи з протягнутими руками інваліди — ще одне повоєнне нещастя. Ардатій сіпнув віжки, і коні пішли підтюпцем.
Біля костьолу ми повернули на торговицю. Під дзвінницею стояв, нерухомо дивлячись перед себе, згорблений бородатий чоловік з набряклим обличчям і опухлими, відкритими до ліктів руками. Коли ми поминули його, він раптом кричав пронизливим, скрипучим голосом:
— Повсю-ууу-до! Гей!..
Ардатій нерішуче зупинив коней, я сплигнув з двоколки і підступив до жебрака. Він дивився на мене блискучий нерухомими очима.
— Іван Крутій, Прокопе. З Мокирця. Ми разом училися в Покутського. Львів...
Я закивав головою, не впізнаючи його, і доторкнувся до його м'якої, гарячої руки. Видно, він по-своєму розцінив моє замішання і зітхнув:
— Що ж! Іди. Тебе ждуть.
— Почекає,— сказав я.
— А я — бачиш?..— у Крутієвих очах виступили сльози.— Доживаю під мурами... Сухоти. Пенсії не дали... Став непотребом.
— Давно так?
— Заразний уже...— Голос його затремтів і обірвався.
— Родина де?
— Ат!..—скривився він.
— Ну, не відчаюйся,— сказав я.— Ти кудись у село переберись. Що ж тут?.. Місто голодує.
— Та я вже скоро помру. Чую смерть...
— Ну, ні. Дивлячись на тебе, цього не скажеш. Поправишся. Ось почнуться жнива, на новому хлібі одійдеш за тиждень.
Крутій насуплено глядів під ноги, опустивши червоні, закислі повіки. Дихав він з перебоями, схлипуючи, через рот. Опухлі губи безвладно звисли у якійсь насмішкуватій міні.
— Іди, Прокопе,— сказав він тихо.— Дожидають...
На мить у його очах блимнула здорова, ясна іскорка, та вона не довго могла втриматися в палаючих зіницях і розповзлась, мов її спопелило.
— Хто такий?— спитав Ардатій.
Я коротко розповів про Крутія, закінчивши:
— Першокласний фахівець. І що ти скажеш! Коли держава розкидається такими людьми, то що це означає?
— Залиш ти її, Прокопе,— невдоволено мовив Криж.
— Дай йому хліба,— не здавався я,— і він...
— Усім неба не прихилиш,— пробурчав Криж, опускаючи ноги з двоколки.— Словами цей вузол не розв'яжеш,— додав він скоромовкою, з якимось винуватим виглядом.
Ми пройшли вздовж лавок. Незважаючи на розруху, тут дещо можна було придбати. Я купив Марині гаптований лейбичок з гранатового оксамиту, вовняну шалю, шеврові черевики-румунки, собі й дітям — матерії на костюми, взяв три пушкові шапки, на мене знайшлися юхтові чоботи. На Левадишине щастя, трапилися запаска і хустина. Виторгував ще сувій льняного полотна.
Під парканом дідок розклав на землі вкриті голубою окалиною молотки, зубила, щипці, барди, долота. Все було зроблено на совість, і я купив собі трохи інструментів на заробок.
Назад ми рушили надвечір. Крутія вже не було під дзвіницею. Небо очистилося від хмар, і сонце ласкавило теплом поля. Дорога хутко збігла до круч над Дністром і запетляла між чагарниками — ми їхали понад рікою, бо в лісі дорога ще не встигла просохнути. Навпроти Грушівки наздогнали Івана Крутія. Він стомлено волочив босі ноги, звісивши велику голову на груди і тримаючи через плече порожній мішок. Криж допоміг йому вилізти на двоколку.
— Піду десь на села,— сказав Крутій, віддихавшись. Чого тільки не витворяє з нами надія!..
— Ти правильно вирішив,— сказав я.
Ардатій мовчки озирнувся на Крутія і дав коням по батогу.
Грушівка лишилась позаду. Проскочивши краєм лісу, ми під'їхали до замка. Криж передав коней вартовому, а ординарцеві звелів нагріти води. На хвилину покинувши нас, він повернувся з парою натільної білизни і із зв'язаними шнурівкою черевиками. Поклавши це перед Іваном, він подав йому бритву і дзеркало.
— Поки приготують воду,— сказав він,— спробуйте, пане Крутій, поголитися.
Іван почав знімати густо полатаний сардак. Розвівши позад себе руки, закашлявся, на чолі виступили краплини поту, щоки налились кров'ю.