— Я граю маленького чоловічка, якому раптом стало добре. Виходить, він виглядає недотепою?
— Господи, застигло! Я ж думала, що ти їси.
— Нехай маленький чоловічок наковтається холодного, тоді його скрутить вчетверо від болю в шлунку, і чоловіче стане серйозним.
— Хтось іде попід хатою.
— Микола.
— Звідки знаєш?
— Я звик до його кроків.
— Чи ти й жінку свою так знатимеш?
— Я її ще не повністю оглянув.
— Ой, ти сьогодні...
— Добрий вечір! — Микола зняв на порозі шматок глини з чобота, підняв ногу, дивлячись у ваганні на темний вивідець болота.— Молода ґаздиня буде незадоволена, що наношу бруду. Скинути чоботи?
— Заходь, Миколо.— Марина зиркнула на мене.— І цей не в гуморі. Дати вечеряти, Миколо?
— Не більше, як наливаєш Василькові.
— Він у мене їсть, як старий.
— Лий, як йому.
Коли Марина вийшла, Микола мовив стурбовано:
— Прокопе, тиф. Нема ніякої ради. Косить напропалу. На дорогах карантинні інспектори й стрільці. Не впускають у села і не випускають. Хто без документів — того хапають і до в'язниці. А в мене ніякого посвідчення немає.
— Я тобі випишу,— сказав я. Дістав з валізи два аркуші гербового паперу.— Та ні, пиши сам. Пиши, що душа жадає. Колись я мав щастя потримати в руках Гривастюкову папку. Один аркуш використав у Тернополі.
— Гай-гай, Прокопе!
— Гай-гай, Миколо!
— За них Гривастюкові дадуть рік тюрми.
— Але ж не дали?
— І він не здогадується?
— Це сталося в Заліссі на банкеті. Гривастюк віддав папку Гафійці, а коли почали стріляти, я подивився, що в папці. Я тоді потерпав, що мене можуть заголити на фронт. Придалося.
— Пробач, я розігрівала,— сказала Марина, подаючи картопляний суп.— Я ще молока принесу.
— Дякую, Марино. Не треба.
Раптом у хату вдарила блискавка. Ні, це був револьверний постріл. Куля свиснула над Миколиною головою — він сідав за скриню вечеряти, відбилась рикошетом від стелі і врізалась в одвірок. Чимала скалка, що одлетіла при цьому, застряла в Марининій руці.
Микола вистрелив у лампу і вилетів надвір. Пролунало ще два постріли. На другій половині запищали діти. Я вивів Марину до кухні, Левадиха світила каганця.
— Цитьте! — гримнув я на дітиськ, і вони, здивовано закліпавши, сховалися за Левадиху.
Маринина рука розпухала, ніби її надувало. Я висмикнув скалку, залив рану гасом.
Криж із рулеткою ходив по оборі, щось без кінця вимірював, малював у записній книжці, розпитував і знову вимірював. Мені увірвався терпець.
— Шановний сотнику! Кинь займатися криміналістикою, бо не вмієш. Не муляй марно очей.
Він дивиться на мене з подивом, та мені плювати, як він на мене дивиться, адже він тупий у таких справах.
— Чого тоді сусіди кажуть, що чули чотири постріли? Не один, як ви заявили?
— Якби промахнулися в мене, а я мав при собі зброю, то я гнався б за тим невдахою, поки не поклав би його під боже благословення. Микола нагрітий тим самим духом.
— Ви трішечки необережно розмовляєте.
— З сьогоднішнього дня я буду носити з собою зброї Тоді понюхайте мою обережність. Якщо ви приїхали замети сліди за постріляними з Гривастюкової научки поляками, то не займайтеся тим, що вам не хочеться робити і не має на це певних вказівок.
— Пане Повсюдо!..
— Що, пане? Вас Гривастюк прислав, сотнику?
Криж упритул підступив до мене і, бризкаючи слиною, крізь зуби процідив:
— Але ж люди слухають, пане Повсюдо. Заспокойтеся. Ходімо до хати.
Ми сіли під затканим подушкою вікном.
— Слухаю, сотнику.
— Ви не знаєте, де дівся Павлюк?
— Знаю: шукайте вітра в полі.
— Не сердьтеся,— сказав він тремтячими губами.— Павлюка не поранили?
— Ні.
— Я розумію,— сказав він, помовчавши.— Скалічили вашу дружину, і ви маєте причину озлобитись. Але я боюся думати, що ви з Павлюком в усьому сходитесь, того його захищаєте.
— Схожуся я чи ні — це моя особиста справа. Мене чорти беруть, що ярлик комуніста припікають до кожної тверезої і одвертої людини.
— Ви, очевидно, не все збагнули в теперішньому житті.
— А коли ти збагнув і совість твоя не кричить проти безчинств, прошу геть з цієї хати! Тут ніхто ніколи нікого не обдурював. Нікому не замилювали тут очей, не кривдили. Це свята хата. Прошу. Прийдеш вночі і вб'єш мене.
— Що ж?— Криж втомлено, звівся.— Я вірю, що це, як ви кажете, свята хата. Може, я справді не гідний того, щоб переступати її поріг.
Плечі його затряслися від якогось внутрішнього корча, ламав його надвоє.
Микола як ні в чому не бувало сидів на дошках під бункером і розмовляв з Мельником.
— Ох і всипав я Крижеві,— сказав я, думаючи: якщо я зірвався — бути біді зі мною, тепер я зсунувся зі свого укріпления, як пес з полови.— Свята, кажу, прошу геть, не сій блуду...
— Хто свята? — засміявся Микола і перезирнувся з Мельником.— Я люблю, коли ти злостишся, Прокопику.
— Хата свята.
— Ти його вигнав?
— Витеребив, як зогниле зерня. Кажу — прийдеш вночі і підстрелиш мене. Я звалив на нього всю вину за вчорашнє.
— Ти недалеко від правди. На Лісничівці народилося. В нашому замку.
— Та це ж...— Мені раптом це стало повітря.
— Те саме, те,— засміявся Микола, подумавши, що я не знайшов потрібної лайки.
— Чого ти бродиш? Хочеш, щоб заарештував?
— Не боюся я твого Крижа. Коли починається зуб за зуб — мене живим не візьмуть. Уб'ю десять, поки мене накриють. Нехай іде зі своєю сотнею. Республіка дриґає в конвульсіях ногами. Побачимо, куди він кинеться через кілька днів. Баби закоцюблять.
Я зайшов до бункера за обценьками. Коли повернувся, Микола вже доходив до виярку, куди недавно повернув, побачивши толоку, поранений поляк.
— Пане Повсюдо,— звернувся Мельник.— Хлопці ось, ідуть, і Миколі ліпше піти з очей, щоб ні на кого не кидати підозріння. Він просив вас допомогти. У мене є його книжки. Я їх принесу сюди ніби полуденок, а ви вже постарайтеся доставити їх до вертепу. Там біля кринички є плитка, під неї і покладіть. Я сам би це зробив, але й за мною підглядають. Не завадить вам при тому бути обережним, дивіться, чи не йде хтось назирці. Це Миколине прохання.
— Добре. Дома я спитав:
— Маринко, що в нас нині за влада?
— Якась зурна, Прокопику. Чого питаєш?
— Просто так. Я подумав, що ти спиш. Болить?
— Шпигає. Гарячка менша. Ти не бійся, я швидко видужаю. У мене тіло швидко гоїться. Та й зілля... Ти даремно не віриш,— сказала вона трохи ображено, попереджуючи мою посмішку.— Зіллям лікують здавна-прадавна. Усі способи перевірені. А скільки їх загубилось!.. Що з Миколою?.