Неподалік од нас бубонить джміль. Сліпота! Я збучавілою соняшниковою бадилиною відсунув сорочку, і джміль, задоволене протрубівши, кинувся на фіолетову китичку конюшини. Зненацька де не взявся шершень. Незграбний, лихий, бебехнувся на джмеля, збив сердешного в траву і, сердито подзвонюючи, почав топтати квітку. Джміль протяжно загудів і в розпачі потер лапками.
Складна штуковина — життя. Микола каже, що червоні взяли Київ, а Петлюра перебазувався до Вінниці. Тут засидиться недовго. Поляки оскаженіло метушаться. Неспроста: де двоє б'ються, третій користає. Гайда під Польщу, матінко!..
— Миколо,— кличу я. Він натягає на ноги чоботи — Що найцінніше в людині?
— Розум, дитино.
— Наскільки розум вище всіх багатств...
— Настільки ж нам безумство — ворог лютий...22
22 Діалог Тіресія і Креонта з трагедії Софокла "Антігона".
— Ага.
Думки течуть самопливом, та згодом виходить під тиском турботи якесь загадкове плетиво. Про все мислено-перемислено, а мозок не втихомирюється. Інколи його робота схожа на поклін у спину його святості життю, а він продовжує розсотувати плетиво, видко, не здатний існувати поза рухом, то плентається бодай стурбованим свідком, треба того чи не треба.
Війна одгриміла. Світова війна закінчилася. Вона кожному остогидла, але більшість устигла забути. А я цій забудькуватій юрбі не можу пробачити і не знаходжу спокою. Я боюся того, що людям так швидко заступило розум і пам'ять. Це для мене рівнозначне появі можливості нової війни. Чи багато бракує? У березні в Тернополі на натовп кинули кінноту. Миколу легко поранили. Зажило, але схоже, що йому в те важко повірити, того кожний мій рубець навертає його на задуму. Христина в тюрмі. Більше двох тисяч політичних в'язнів.
Мою сотню підняли були по тривозі. Я її покинув перед Чортковом, а хлопці порозбігалися. Спасибі Іллі — кулемети привезли, а то б віддали мене де польового суду. У Заліссі повивішували гасла: "Заборонені суть продаж і споживання м'яса і м'ясних продуктів у середу і п'ятницю кожного тижня". Микола розповідає, що в Станіславі, де він був на робітничо-селянському з'їзді,— сипний тиф.
— А чого тобі раптом встрелило в голову? — питає Микола.
Я вже забув, що саме питав, і кажу навмання:
— Згадав.
Микола підозріло глипнув на мене:
— Тебе, Прокопику, не можна на самоті покидати.
— І правда.
— Ти не можеш, щоб не ускладнювати.
— Не можу.
— Обидва відчуваємо, що, зараз почнеться розмова вітру з банькою, і Микола пропонує:
— Я вже опікся. Ходи. За наші душі помолилися, можна поласувати свяченим.
Ми сходимо до села яром, щоб нас менше бачили, я тримаю в руці Миколину руку і в душі посміхаюсь: його недавно мало не побили.
Семена Задвірного і ще кількох сільських парубків виряджали в стрільці. Збирались у Задвірних. Мене спонукувала піти цікавість: що собі думають батьки, посилаючи синів на погибель?
Чекаючи початку на подвір'ї, я без потреби ще раз оцінював нестаріючу заповзятливість трьох поколінь Задвірних, що дивно вживалися під одним дахом, і ніхто нічого не міг про них завважити, тільки захоплювались: от стогів, от пасіка!..
Запросили до столу. Горілкою розпоряджався Задвірний-дід, який, усміхаючись, наливав кварти з гарматних гільз. Дідок років вісімдесяти, тоненький, зморщений, як посічена колода, на якій рубають дрова, розливав нетремтливою рукою, його довга, підхоплена чересом сорочка поверх білих штанів встигала війнути часниковим душком біля кожного гостя з випорожненою посудиною.
Задвірний-батько шанобливо підвівся мені назустріч (я ж навчив його сина, як здобути собі смерть), охрестив золотком, сонечком, розсипався у вдячності, що "не погордував" у таку хвилину. П'яний, заплаканий Семен похапцем зробив мені місце побіч себе, бо досі розкидав на всі боки очима, але ніхто не виявляв особливого жалю, що село втрачає такого соколика.
— Розкажи ж, Прокопе, про війну,— попрохав він, хоч я вже не раз відшивав його з тими розпитуваннями. Йому заводи було недошмиги, але видко, забув.— Коли судилося,— бубонів він,— то поляжу. Лиш би не трахнуло першою кулею. Проста це смерть.
Я відказав, що, навпаки, така смерть найлегша і наймиліша. Він не погоджувався, навіть злився, і я йому більше не перечив:
Уб'ють, Семене, будь певний, і — з заслугами.
Онук захоплювався успіхами полковника Болбочана і хоробрістю гуцульських куренів, що "тиснули москалів". Волосожар розповідав, що Америка постановила: якщо Європа не втихомириться — оголосить війну. Гривастюк закликав громадян приборкати польський ескадрон, який появляється ночами на толоці. Ілля Гордій переконував, що Росія без України не проживе і придумає якусь каверзу, аби заслати сюди своїх колоністів; що Росія заради хліба звойовує донське козацтво, а козацтво збройне опирається. Петро Стінковий вигукував, що треба допомогти республіці з останнього, а коли йому закинули, навіщо з Ковальчуком випакували зерно до вертепу, коли була реквізиція, страшно обурився і гримнув кулаком по столі.
Я полегшено зітхнув, коли в дверях задренькали музики, і в присінку навкіл Ревеки закружляло парубоцьке колесо. Ревека вже призабула Загату і ходила навприсядки з голими коліньми. Танцюристам плескали в долоні, Микола з Гривастюковою Гафією витинали такі кільця, що й Задвірний-дід ударив підборами. Кухарчукова Орися безсоромно світила нафарбованими червоним папером щоками і глибоким вирізом у светрі, а Ілля, спершись їй на плечі, підпирав ручищами її повні, привабливі груди.
Миколу штовхнув Богдан Онук. Микола дав йому стусана і послав до жінки. На Миколу налетіли Онукові побратими. Микола підпер плечима двері від комори і відбивався кулаками.
Почали впереміжку гамселитися старі й молоді, представники різних партій і безпартійні. Я вчасно протовпився до виходу; Онук вхопив з кута залізну кочергу.
— Ах ти, ситий бугаю,— кричав він.— Я тобі за все відплачу-ууу! Думаєш, ми не знаємо, в який ти бік тягнув на з'їзді в Станіславі? Не знаємо-ооо? Ах ти...
Зопалу я шарпонув держак на себе, і кочерга врізалась у стіну. Держак зламався. Онук не зумів його вирівняти або підняти над головою, а тут хтось Онука раптом штовхнув, і він полетів з штурпаком на Гривастюка. Сердешний війт дістав у груди такий лютий удар, що зарикав.