— Та вже й землю заберіте, турки-монголи! Най буде, як при панщині. На дідька мені земля, коли все, що вона дає, забира-а-а-аєте! Робіть панщину, кольки б вас скололи. Який я маю зиск із землі? Який?!
І знову губи її знесилено затремтіли, тіло підломлювалося, як ціп, здавалося, Параска зараз упаде і більше не зведеться. Але де та сила видобувалась з неї!
— Що з того, що поле вважається нашим? — питала вона, похнюпившись, тихо й жалібно.— Щороку підчищають як не одні, то другі, то треті. Що з того, людо-о-оньки-и! Гоніть на панщину. Не хочу поля, могили моєї тяжкої.
— Наказ, матінко, наказ, — на ходу кидав якийсь м'якосердий вояк.— Держава, матінко, держава погибає.
— А щоб вона вам колом із грішного місця вилізла! — накинулась Параска мов ужалена.
Валка перекотилась на наш кут. Левадиха спровадила мене в городи.
— Узрять хлопа на оборі, то почнуть шукати. Іди, іди собі кудись.
Чужим і недобрим був її голос, а з лиця страх зігнав останні краплини крові. Я рушив відталою стежкою до Дністра, несучи наопашки шинелю. Чоботи облипли землею. Я зупинився у ваганні, думаючи, чи не піти мені до бункера. Та раптом на Загатиному подвір'ї гримнув постріл, щось заянчало. Через мить, волочачи задні ноги і швидко, п'яно перебираючи передніми, городом заколував ясно-гнідий Загатин Лиско. Роздираючи живіт об штурпаки гостро зжатого соняшника, пес проскочив мимо мене і бахнувся в ріку. По воді пішли кола, захитали бистрину, зсунули струмінь у бік протилежного берега. Та плесо знову вирівнялось і лагідно всміхнулося небесам.
У житті хвиля добігає до окраїн, накопичуючи в своїх горбах злобу і жорстокість. Тому-то на окраїнах більше гризні, боротьби і більше зрушень, які сприяють народженню хвилі протидії.
Лиско виринув. Шалено працюючи лапами і прищуливши вуха, він пустився було до берега. Але тут була людина. Він коротко бликнув на мене запотілими очима, і його покинули останні сили, немов радніше було йому прийняти смерть, ніж служити злим людям. Насунулась крижина. Легко торкнувшись собачої голови, підім'яла її під своє холодне тіло.
Я повернув до Загатиного тину. На оборі стояв гамір, його покривав пронизливий Калинин вереск, ніби її різали. У мене від цього крику одбирало руки і ноги.
Низькорослий бородатий чоловічок в австрійській шинелі заломив Калині назад руки і тримав її посеред обори, абсолютно не звертаючи уваги на те, що діється навколо. Калина пручала його широким жіночим задом, фацакала ногами і репетувала на весь кут. На розі хати стояв, зіпершись на стіну. Загата і байдуже дивився, як виносять мішки із збіжжям.
Я підступив до бородача. Між його пересохлими губами запеклася зла посмішка.
— Відпусти жінку,— сказав я. З Калининого рота текла густа біла піна.— Не ламай же ти їй рук, ради бога,— повторив я.
— Таже... б'ється,— оскалився бородатий.
— Відпусти.
Він озвіріло зиркнув на мене майже такими ж безтямними, як у Калини, очима.
— На, — жбурнув її на мене.— Сам тримай. Щоб не казав, що я — кат.
Нервова напруга передається. І Калина, і бородатий були близькі до запаморочення, і всі їх душевні й фізичні сили зосередилися навколо двох очевидних фактів: "Забирають зерно!" — "Ми не маємо права забирати!"
У нестямі Калина вхопилась за вилоги моєї шинелі і з божевільною цупкістю стала мене термосити.
— А бачиш! — зловтішне скривився бородатий.
— Бачу.— Я одірвав Калинині руки і рвонувся до нього. У моїй голові машинально спрацював присипаний сміттям часу досвід: через отаких свиней найбільше біди, бо, незважаючи на свою причетність до бруду, вони ще заграють з сумлінням і намагаються виправдатися.
Навперейми мені кинувся Федір. Узявши мене в залізні обійми і піднявши над землею, він спокійно заглянув у вічі.
— Ти що, Повсюдо! Не дурій, не пора.— Опустивши мене, він потягнув за рукав за собою.— 3 бабами — бабам і дертись. А ти не лізь. Не час. Давай ліпше заспіваємо.
І він заспівав тонким, десь перетятим у дорозі на волю голосом. Я з ненавистю глянув у його коричневі очі, та він уже витав у сонячному піднебессі:
Ой, поїхав за снопами, за снопами,
Сидить дівка під копами, під копами.
Я на неї задивився, задивився,—
Полудрабок уломився, уломився.
Один з реквізиторів, спіткнувшись, упустив з рук гичку. Мішок, упавши, роздерся, зацідив струменем золотої пшениці. Солдат дістав з-за халяви вишиваний кисет.
— Вуйку Онуфрію! — вищирив він товсті рожеві губи.— А ходім до біса з цієї... з цієї хати.
Бородатий сконфужено глипнув на купку текучого зерна, на Загату, на мене, на стріху, затикану гронами червоної калини, і махнув рукою.
— А я що? Я теє... Як скажеш, ти по чину вищий. Загата запер за ними ворота і, перевісившись через них, проводжаючи незрячим поглядом, в'яло продовжував:
Ой, не жаль би мені воза, мені воза,
Коли б дівка була гожа, була гожа!
А то руда та погана, та погана,
Ой, та й воза поламала, поламала.
На нього зглядалися з усього кута, коні стригли вухами і мордами вивертали дишла. Я ту пісню чув сотні раз, але ще ніколи не було в ній стільки пекучого жалю, стільки суму і докору, якоїсь могильної туги, що плила широко, як ріка на передвесінні, здатна потопити і спустошити великі простори.
За реквізиторами рушило все живе. В Ревеки забрали сплетені вогнисто-золоті качани кукурудзи, яка береглась на насіння. Ревека йшла за возом, обхопивши долонями голову.
Валка витягувалася з села Люди проводжали мовчки, лиш старий Западня воркотів без угаву, вп'явшись у рукав сивоусого підтоптаного стрільця.
— Скажіть мені, панунцю, Христа ради: що маю робити? Пане, ну пане! Та скажіть.. Забрались-те сінце, бо там далі в стіжку, кукурудзиннячко. Я вмисне добув сніпки під верх, бо корова має на днях розтелюватися. Що я маю тепер робити? Ну, скажіть, пане, красти? Пане, красти?
— І-і-і-і крадіть!—огризнувся стрілець, якому увірвався терпець.
— Красти, пане? — здивовано перепитав старий. — Але ж я ніколи...
— Одчепись, діду, і-ііі масти собі голову.
— Значить, красти! — повторив Западня, і його обличчя стало таким зосередженим, ніби він відкрив для себе і для своїх нащадків на багато десятиліть наперед найбільшу в світі істину і за всяку ціну намагався її запам'ятати.