Дзенькали чарки, видзвонювали виделки, шурхотіли ноги під столами. Іванчук пустив руку попри себе до Катерининого коліна і скосив очі на Гафійку. Але війтеня уминало тушковану капусту, забувши про все на світі.
— Дурні не люблять, коли їм говорити, чого вони варті,— бурмотів я про себе.— Свята правда. Як те, що стародавні люди, щоб зберегти накопичену мудрість, вкладали її в уста богів.
Іванчук нервово пересмикнув плечима і, перебравши не менше складометра сумнівів, озвався:
— Випийте-бо, Повсюдо, який вас біс стримує.
— Мішанина. Дорогу поступові прокладають люди з периферії.
Він на півцаля відсунувся од Катерини, але руки не видобув з-під стола.
— Ви щось сказали? — нахилилась до мене поперед Іванчука війтиха.
— Кажу, трохи студено.
Іванчук безпорадно засовався на кріслі. Я засміявся.
— Хто небезпечніший при владі — старий чи молодий? Він безглуздо закліпав.
— Якщо вам,— тицьнув я його в груди,— влада дістанеться через років десять, то коли ви більше зраділи б: якби це сталося тепер чи тоді?
— Тепер я більше буду радіти, але тоді я більше знатиму, що робити.— Сказав добре, хоч чогось ніби злякався.
— Правильно,— гримнув я.— За ваше здоров'я.
— Дай боже!
"Теляті вовка з'їсти".
— Закусіть, пане Повсюдо, ось салатик.
— Дякую. А взагалі рух відбувається знизу і зверху. Це лиш тенденція поступу — спрощувати складне — вручає засоби пересічним людям. Отже, геніальність неупереджених цілком відносна. Як гадаєте, пане Іванчук? Та ти мене, братчику, не слухаєш. Ну й добре робиш, бо... Вип'ємо ще по одній?
Іванчук з готовністю налив, але якраз встали всі до другого тосту, ми приєдналися. Стільці проспівали тріумфальну. Крім мене, ніхто вже, здається, не їв.
З "вищої компанії" повернувся Гривастюк, Катерина встигла відсунути крісло впритул до Гафійчиного, а Іванчук — забрати з-під стола руку. Щось на мигах пояснюючи Катерині, Омелян видобув зі спідньої кишені конверт. Ось вони порозумілися, і сяючий війт з таємничим виглядом подав мені конверт.
— Розпечатаєте вдома, пане Повсюдо.
У мене молотом забилося серце: порядок!
Гривастюк побачив, яка неприхована радість охопила мене, і подав руку. Я її міцно потиснув.
Його місія щодо нас закінчилася. Він передав папку Гафійці і перейшов до столу, за яким сиділи "свиняче рило", "молодик з периферії" і ще двоє осіб. На цей раз Іванчук провів Омеляна заздрісними очима.
Пиятика була в розпалі. Катеринин язичок безбожно заплутався в словах. Сміючись, вона тонко повискувала, все важче спиралась на Іванчукове плече. Коли скрипки зацигикали вальс і в протилежному кінці залу звільнили місце для танцюючих, вони на кілька хвилин вийшли на вулицю, і я пересів до Гафійки.
— Ви танцюєте, Прокопе?— поцікавилась вона, уся в полум'ї від випитого вина.
— На жаль, ні. Але ти, Гафійко, не скучатимеш. Зараз закланяються з усіх боків.
— Я зі сторонськими не піду,— заперечила Гафійка, машинально притискуючи до грудей батькову папку. На її обличчі було трішки легкої дівочої печалі. Зі схлипливим сміхом вона запропонувала: — А ви відшийте, коли хтось буде кликати. Добре?
— Якщо ти цього хочеш.
— Так,— поклавши на стіл папку, вона на секунду закинула руки за голову, поправляючи хустку. Якось випадково зачепила мою ногу своєю і не забрала назад.— А в місті танцюють погано. Мало не обнімаються. У селі таку пару вивели б геть. Та от скрипки втихли, і знову над столом заходили пляшки.
— Хили, Повсюдо,— майже викрикнув Іванчук, припровадивши веселу, мов сонце, війтиху.
Не минуло й чверті години, як четверо нас впорали плящину. Я придивився до Гафійчиного носа і відкрив, що вона роздуває ніздрі точнісінько так само, як Іванчук. Я хотів підігнути ногу, щоб не торкалась Гафійчиної, але вона наче свинцем була налита. Оглянувшись на завісу над сценою, на кобзаря з бандурою на розмитій сторіччями могилі серед степу, я побачив, що кобзар мені сумно підморгує, а хлопчик-поводир глузливо виставив рожевого язика.
Раптом щось розплилося, пересунулось, і перед очима захитався Гривастюк.
— Слово даю,— владно махав він руками.— Гарантую. Чин не нижче капітана.— І тихіше:— Ви ж знаєте, що наприкінці війни перестали зважати, дворянин чи простолюдин. Аби освіта і військова виучка.
— Подайте мені води,— попросила Гафійка.
— А звідкіля?.. — звернулась до Омеляна пані в клаповухій шапчині, але я не дослухав через Гафійку, тільки зрозумів по устах, що вимовила вона чи "диво", чи щось схоже на це слово.
— Пий вино, Гафійко,— сказав я, не спускаючи з пані очей.— Будь чемною. — І ви пийте. Я вам наллю.
— ...нещастя на будівництві ґуральні в пана Свистуна,— казав. Гривастюк, зиркаючи на мене. Я випив вино, але відчув, що тверезію.
— За все добре, пане Повсюдо!— влізла Катерина.— За вашу хату.
— ...У Галичині мало таких ґуралень, які він не зводив. На старість осів у Колобродах.
"Поганську твою пику треба побити!" — подумав я, спопеляючи Гривастюка поглядом.
— Повсюдо, не будемо сватами,— Іванчук впихав мені наповнену чарку.
— ...Йому було під п'ятдесят.
— Син теж будівничий? — спитала пані.
— Без тижня Інженер,— повертаючись до молодика, відказав Омелян.— Треба...
— Чого ви спохмурніли, Прокопе? — штовхала мене коліном Гафійка.
— Тобі здалося.
— ...То пильнуйте.— Пані в клаповухій шапочці зміряла мене погрозливим поглядом. Стіл з Гривастюком і його співбесідниками заступили.
— Вам щось не сподобалося? — допитувалась Гафійка.
— А тобі все до смаку?
— Я не зважаю.
— Я роблю це саме.
— Ні, ви чимось стурбовані.
— Горілкою з ґуралень, які батько набудував. Горілка — двигун прогресу, Гафійко.
— Мені подобається, коли ви жартуєте. Якось і сумно, і їдко, і смішно.
— Так ось...
У протилежному кінці стелю черкнула пляшка, вдарившись об софіт над сценою, рикошетом зафуркотіла у вікно, Брязнуло. Зчинився гармидер, затріщали двері, пролунав постріл.
"Почалось..."
Розбиваючи вікна, надвір хлинули лисі голови, розпанахані спідниці.
— Пане Повсюдо! — розгублено заволав Іванчук.
— Скажіть, хто цей молодик — ось, пополотнів, як стіна? — Я притримував Іванчука за лікоть, а він, ногою відкинувши стільця, рвався до вікна.
— Та пустіть же!, Це... н-нннн... Володимир Майдан, секретар повітового комісара.