Він мав міцне здоров'я, але працюючи за десятьох, він мало звертав уваги на себе. До того ж і різні наклепи, на що наша еміграція дуже щедра, зрештою розхитали його організм. Від 1949 р. він хворіє на сухоти, пізніше долучається цукрова хвороба, а врешті серце. Він якось писав у листі:
Я не боюся смерти, а боюся, що не викопаю того, що я мав зробити.
І так більше 12 років Іван Багряний періодично був прикутий до ліжка, перебуваючи в шпиталі в Шварцвальді. Я не знав про дійсний стан його здоров'я за останній час і, не діставши Великоднього привітання, написав на початку липня
нового листа з натяком, чи не розгнівався на мене за щоне-будь. Майже за місяць до смерти, з датою 20.7.1963 р., я дістав відповідь. Це була остання вістка. Лист мав 17 рядків, написаний на друкарській машинці, з якою він не розлучався і в лікарні. Він писав:
Дорогий друже Дмитре!
Коли б Ви побули тут коло мене й побачили, 51ТС 51 борюкаюсь за життя, Ви би не нарікали на мене, що не пишу листів. Щоб Ви знали, я ось уже рік не вилажу з лікарень, б'юся з хоробою, підданий різним лікарським маніпуляціям. Серце. Здається, моя пісенька проспівана. Зараз перебуваю в санаторії Ст. Блазіен, куди направила мюнхенська університетська клініка, остільки хороба серця тісно переплетена ще й з ТБ (туберкульозою). Не нарікайте, що нема листів, як тільки буду в стані — напишу. Неодмінно. Нічого більше за тил немає, як то Ви собі припускаєте...
Оце написав кілька рядків, а так ніби працював півдня
кайлом у шахті.
Привіт усім! І найкращі побажання. Не сердьтесь!
Ваш І. Багряний
Цей лист нагадав останній лист Т. Шевченка до брата Варфоломея, де він 20 січня 1861 р. висловився в листі: "Утомився, ніби копу жита змолотив за одним заходом".
А наприкінці серпня надійшла сумна вістка про смерть І. Багряного. З газет довідуємося про його останні години життя: "25 серпня о 6 годині вечора покійному стало особливо погано. Він викликав лікаря і сказав німецькою мовою: "Пане докторе, я вмираю..." Далі щось говорив рідною мовою, але ніхто з присутніх його не зрозумів. Йому дали заст-рики для полегшення болю, і він заснув. О сьомій годині, при черговому обході хворих, Івана Багряного знайшли
мертвим.
На його столі знайшли силу-силенну записок, проектів, переробок і доробок написаних розділів другого тому "Буйний вітер".
s|c s|c )|с
Коли закінчуємо цей короткий огляд життя і творчости Івана Багряного, ще раз впадає в вічі яку велику людину ми втратили в його особі. Такої людини не можна забути! Іван Багряний, як вояк, якого нікому було заступити, доостанку стояв на варті, на передовій лінії боротьби за українську правду, за волю свого поневоленого народу, за самостійність нашої держави.
У тій боротьбі він використав весь свій талант, всі засоби: як письменник, як поет, як художник-мистець, як драматург, як неперевершений публіцист і політик. Навіть в останні місяці свого життя, будучи прикутим до ліжка тяжкою недугою, він ще турбувався й шкодував, що ніхто й досі не написав доброго роману чи повісти про героїчне життя й боротьбу Симона Петлюри.
Тому можна сміливо сказати, що Іван Багряний своїм розмахом, своєю літературною й політичною діяльністю давно переріс рамки партії, ставши великим сином свого народу.
Тож не забуваймо пророчих слів Леся Курбаса, сказаних на похороні одного з найбільших корифеїв і творців українського професійного театру, Миколи Садовського: "Нещасливий той нарід, що забуває своїх героїв".
ТАЛАНОВИТИЙ ГУМОРИСТ І САТИРИК
ЮРІЙ ВУХНАЛЬ (1906 — 1937)
Серед численних письменників-гумористів 20-30-их років цього століття Юрій Вухналь, після Остапа Вишні, був одним з найталановитіших і найулюбленіших авторів. Він привернув увагу читача і завоював собі почесне місце насамперед тим, що перший почав змальовувати в літературі, зокрема в гуморесках, негативного серед комсомольців героя в найрізноманітніших обставинах. Його сміливість, дотепність і тематична різноманітність були причиною того, що ті видання, де друкувалися Юрій Вухналь та Остап Вишня, були найпочитнішими. Юрій Вухналь знав такі секрети сміху, яких не знали інші гумористи. Досить сказати, що від 1925 року, коли вийшла його перша збірка оповідань "Червоні паростки", до 1935 року, коли був заарештований і висланий на загибель, він написав сім збірок лише гумору, деякі з них були по 2 — 3 рази перевидані, а крім того, він написав і видав два романи, дві повісті, кілька збірок оповідань та нарисів, а разом його твори були видані 27 разів, включаючи й ті видання, що вийшли після реабілітації, в 1960 та пізніших роках.
Народився Юрій Вухналь (справжнє прізвище" — Іван Ковтун) 1906 року в с. Чорнобаївці, Ізюмського повіту на Харківщині. Ще дома почав дописувати до районової газети. У 1923 році переїхав до Харкова, там навчався на педагогічних курсах ім. Григорія Сковороди. Тоді ж почав друкуватися в харківській пресі. Перший нарис у "Селянській правді" звався "Перевибори", а перша гумореска з'явилася в ж. "Плужанин" у 1925 році під псевдонімом Іван Ухналь, а потім уже гуморески він підписував Юрій Вухналь, а інші твори друкував під власним прізвищем.
Сам автор був комсомольцем, добре знав життя й побут сільської молоді, зокрема комсомольської, тому й головний герой найпопулярнішої його збірки "Життя й діяльність Фе-дька Гуски" був синтетичним типом всього негативного, що він бачив у своєму середовищі: брехливий, злодійкуватий, задиркуватий, ледачий, нахабнуватий, брутальний, хвалькуватий, зарозумілий і т. д. Своїм сміхом і сатирою Вухналь сміливо бив по тих вадах у поведінці молоді.
Правда, в гуморесках про Федька Гуску автор малює свого героя часто і як простакуватого, незлобного, ніби він хоче зробити щось добре, але в нього все виходить навпаки. Федька читач зустріне й на вулиці, де він образить священика, думаючи, що цим веде антирелігійну пропаганду, і на полі, де він украде з баштану кавун, і в театрі, де, працюючи суфлером, під час вистави кине з суфлерської будки "матю-
що
аж
мить роздивиться, що і не хоче
Дорікає зарозумілий Федь
ній хаті, мовляв: "Мамашо, пора вам продуктивність праці підвищити, пораєтесь біля печі років тридцять, а кваліфікації ні на копійку".