Іван Багряний дав і на цю московську провокацію належну відповідь, а на адресу сина сказав: "Якщо ти — Остап, то ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого говорити".* Загартованої людини, що пізнала ціну московської комуністичної брехні на власній шкірі, не зломили ці підступні заходи.
У 1957 р. Іван Багряний випускає новий роман "Буйний вітер", в якому показав життя української молоді, українського театру в одному місті, що дуже нам нагадує Охтирку. Поруч цього автор зумів змалювати реалістичними фарбами багато інших сторін підрадянського життя. Кожний розділ у романі — це нова картина. Тут і подорож молоді до села з виставою та показ сільських злиднів і голоду 1933 р. і показ тамтешнього базару, що дало авторові багато типових спостережень, і відвідини манастиря, і праця НКВД, яку тут репрезентує начальник Сазонов. Та найсильнішим моментом у романі треба вважати змалювання постави історичної драми "Маруся Богуславка" та напруження й боротьби, що викликала ця подія. У творі І. Багряний знову виявив себе чу-
7*овим майстром.
Роман "Людигіа біжить над прірвою" написаний був у 1949 р., а вийшов з друку у 1965, уже після смерти автора. Цей твір змальовує долю української людини у вирі Другої світової війни. Інженер-архітектор Максим Колот проходить через безліч страждань, допитів, тюрем, впиняється серед двох фронтів і, зрештою, після довгих мандрів, повних
Галина Багряна з дітьми біля могили чоловіка
небезпек і ускладнень, повертається до рідної хати. Тут ми зустрічаємо багато потрясаючих картин війни, втечі армії, психологічно напружених докраю сцен, які міг змалювати тільки непересічний мистець. До того ж ці зворушливі моменти такі типові, ніби взяті живцем із тодішньої дійсности. Тут і різні типи слідчих НКВД, і фраґменти тюремних обставин, і мандри радянського в'язня, що втік з етапу під час відступу армії й мандрує лісами й манівцями, шукаючи шляхів до рідного міста. В особі головного героя Максима Колота він показав непересічну людину із залізним характером, доброго патріота, що не заломлюється і в найтяжчих хвилинах життя. У творі, видно, є багато автобіографічного, бо Іван Багряний сам був заарештований перед приходом німців і мандрував з етапом від Охтирки аж під Білгород, звідки йому пощастило втекти під час нападу німецьких літаків. Критика високо оцінила і цей посмертний роман, який автор присвятив своїй дружині, Галині. До неґативних сторін цього роману можна б віднести завеликий вступ до розгортання дії, багато одноманітних міркувань над руїнами міста, церков та їх устаткування, що читається без великої цікавости. Але це торкається лише до вступу. Можливо, коли б автор був ще живий, то він би скоротив цю статичну, досить розтягнуту описову картину.
До літературної спадщини Івана Багряного належать ще чисельні публіцистичні статті, що не вмістилися б в один
том, також дві пісні — марш "За Україну" та "Пісня про Тютюнника", до яких музику написав композитор і дириґент капелі бандуристів, Григорій Китастий.
Серед доробку Багряного яскраво поблискують своєю майстерністю і дві казки для дітей: "Казка про лелек та Павлика-мандрівника" і "Телефон". До творів, не зібраних в окрему збірку, належать численні його епіграми на сучасних письменників та окремі поезії, що зберігаються в його приятелів.
Окремим і недослідженим жанром його творчости є його малярські полотна, хоч не численні, але помітні своєю яскравістю, як портрет дружини, портрет артистки Анастасії Кривецької, обкладинки на його ж видання тощо.
Підсумовуючи все попереднє і взявши під увагу тривалу хворобу, погляньмо ще на обставини, в яких Іван Багряний творив, врахуймо його сотні палких статтей у газеті "Українські вісті", його політичну діяльність і тоді побачимо, що його здобутки, його вклад у літературну скарбницю і в боротьбу еміґрації набагато перевищують можливості однієї пересічної талановитої й діяльної людини. Треба мати багато сили, великий талант, непохитну віру у свою працю, у свій нарід, щоб невтомно діяти і скільки зробити. Він, справді, був одним з найбільших літературних і політичних каменярів нашої спільноти на чужині.
Він тяжко переживав, коли з'являлися різні наклепи, обвинувачення його в комунізмі, що, зрозуміло, часто інспірувала московська агентура, а також його партійні противники, але рідко відгукувався він на те. Це бачимо хоч би й з одного передсмертного листа, якого знайшли на його столі. Він писав ксмусь із своїх друзів:
Друже мій !
Я вже задихаюсь. Щоби уявити, якого несамовитого напруження, нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерзости (такої безкінченої і такої немилосердної), треба взяти лише до уваги, що моя душа від природи — це душа поета і мистця. А значить вона зовсім не пристосована таку мерзоту витримувати — не має панцира, та я все це ви-тримувати мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово!? Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову й іду до кінця мого призначення... Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голготу.
Так само як чутлива людина, він глибоко переживав кожний свій успіх. Пригадую, коли ми у 1956 р. влаштували у Мельборні літературний вечір, присвячений його творчості, з нагоди 30-річчя його літературної діяльности. Виславши йому повідомлення про успішність вечора, а разом і привітальний лист від усіх учасників, яких було біля сто осіб, я дістав тоді з лікарні від Багряного такого листа:
... Окремо дякую за присланого, так багатьма особами підписаною^ листа. Коли б ви знали, як це дорого для мене коштує в моїх тяжких умовах такого душевного і нервозного перенапруження. Це більше за цілі тисячі грошей. Взагалі цього жодною міркою не можна виміряти, бо почуття не-даремности своєї праці і своїх терпінь не вкладається в звичайний вимір...
Я знав особисто Івана Багряного з 1930 р. Він ніколи не буз партійним, тобто не належав до комуністичної партії. Він ніколи не сидів на редакторському стільці, отже не був якимсь виконавцем завдань партії чи уряду. Він жив з літературних гонорарів за свої твори і головним чином за переклади. Для кращих письменників він був ідеалом, бо ніхто не міг так сміливо писати. Коли вийшов його роман "Скелька", якось письменник Олекса Слісаренко, тримаючи в руках цю книжку, з гордістю сказав про Багряного: "Це український Пушкін!" Коли Багряного заарештували, один з письменників, що й тепер живе в Україні, сказав: "Ну, цей не розколеться, — тобто на допитах не признається до незробленої провини і не буде виказувати інших".