Раптом на завороті одної з доріжок я побачив крижаний курінець, збудований нам на захист. Я ввійшов туди, а що ми мали іще годину чекати початку перельоту, загорнувся в ковдру, щоб хоч трохи якось нагрітися.
Тоді, лежачи на спині, став розглядати місячний серп, що — здавалося, крізь напівпрозорі стіни цієї полярної хатки — був на чотири роги.
Але холод від замерзлого болота, від льодових стінок, холод, що падав з неба, пройняв мене незабаром так, аж я почав кашляти.
Кузен мій Карл занепокоївся.
— Дарма, коли ми сьогодні не наполюємось як слід, — я не хочу, щоб ти застудився. Треба розкладати багаття.
І він звелів сторожеві нарізати очерету.
Накладено було цього палива цілу купу посеред нашого курінця, продірявленого зверху для диму. І коли червоне полум’я знялося вгору, попід кришталевими брилами, то вони почали поволі, ледве помітно танути, так ніби це крижане каміння спітніло. Карл, що стояв біля курінця, крикнув до мене:
— Іди-но, глянь!
Я вийшов — і завмер від подиву. Найіа хатинка конусоподібної форми виглядала, як велетенський діамант з огняним осередком, що виріс несподівано серед замерзлого болота. І дві химерні постаті видно було там — то наші пси грілися.
Та от чудний, безтямний, перебіжний крик розітнувся у нас над головами. Світло від нашого вогню побудило диких птахів.
Ніщо не хвилює мене так, як оцей голос пробудженого життя, яке не можна ще бачити і яке пролітає в темному повітрі так прудко, так далеко, раніше ніж зажевріє на небосхилі перший промінь зимового ранку. Мені здається в цю крижану годину світання, що цей крик, несений у повітрі на крилах птиці,— то скарга світової душі І
— Загасіть вогонь. Уже дніє,— сказав Карл.
Справді, небо почало бліднути, і зграї качок потяглися
довгими рухливими плямами, швидко зникаючи в небі.
В темряві спалахнув огник — то Карл вистрілив. Собаки кинулись уперед.
І от щохвилини то він, то я швидко прицілювались, тільки-но майнуть тінню над очеретами бистрі птахи. П’єро й Норець, радісно задихаючись, приносили нам закривавлених птиць, чиї очі іноді дивились іще на'нас.
Устав день, день ясний та блакитний; сонце випливло вглибині, і ми думали вже рушати додому, коли просто над нашими головами пролинули дві птиці з витягненими шиями й розпростертими крильми. Я вистрілив. Одна з них — срібногруда чиряночка — упала просто до моїх ніг. Тоді наді мною пролунав голос — пташиний голос. То була уривчаста, раз у раз повторювана, жалібна скарга; і маленька пташка, що її помилувала смерть, почала кружляти в небесній блакиті над нами, дивлячись на свою подругу, яку я тримав у руках.
Карл, припавши на коліно з рушницею напоготові, блискучими очима чатував на неї, вичікуючи, коли вона підлетить ближче.
— Ти вбив самичку, — сказав він, — качур не полетить звідси.
Справді, він не одлітав. Він усе кружляв і тужив навколо нас. Ніколи жодні зойки страждання не розривали мені серця так, як розпачливий голос цієї бідної, осамотнілої серед безміру істоти.
Іноді птах одлітав під загрозою рушниці, що стежила за його рухами, і, здавалося, мався вже летіти, одинокий, далі в небесному просторі. Та не міг на те зважитись і вертав знову по свою подругу.
— Поклади її на землю, — сказав Карл, — він зараз же налетить.
Селезень і справді наблизився, не зважаючи на небезпеку, збезумівши від своєї тваринної любові до іншої тварини — тієї, що я вбив.
Карл стрілив. Ніби хтось перерізав шнур, на якому тримався птах. Щось чорне майнуло в повітрі, і я почув як воно впало в очереті. П’єро приніс мені його.
Я поклав їх, уже холодних, в один ягдташ… і того самого дня виїхав до Парижа…