Другого дня він довго не вставав, відсуваючи й наперед смакуючи втіху від своєї візити.
Минула вже десята, коли він подзвонив до приятеля.
Слуга відповів:
— Пан працює.
Дюруа якось і не думав, що чоловік може бути вдома. Проте сказав:
— Перекажіть йому, що це я, в негайній справі.
Хвилин через п’ять його провели до кабінету, де він перебув учора такий чудовий ранок.
На тому місці, де він був писав, сидів тепер Форестьє в халаті, пантофлях та англійській шапочці на голові, а дружина його, в тому самому білому пеньюарі, стояла, опершись ліктем на коминок, і диктувала з цигаркою в роті.
Дюруа пробурмотів, спинившись на порозі:
— Вибачте, будь ласка, я вам заважаю?
А приятель його, сердито повернувши голову, пробурчав:
— Що тобі ще? Швидше, нам ніколи.
Той ніяково пробурмотів:
— Та нічого, вибачте.
Але Форестьє обурено скрикнув:
— Сто чортів, не гай часу! Не прийшов же ти сюди, щоб привітатись.
Тоді Дюруа дуже схвильовано промовив:
— Ні… бачиш… у мене… не виходить ще стаття… а ти був… ви були такі… такі… ласкаві той раз… що я надіявся… і от прийшов…
Форестьє урвав його на слові:
— Ти глузуєш з людей, зрештою! Так ти уявляєш, що я працюватиму за тебе, а ти тільки до каси в кінці місяця ходитимеш? Ні. Це вже зась!
Молода жінка мовчки курила та посміхалась невиразною ласкавою посмішкою, ніби личкуючи нею свої іронічні думки.
А Дюруа, почервонівши, маячив:
— Вибачте… я гадав… я думав…
І зненацька ясно промовив:
— Прошу ласкаво пробачити мені, пані, і щиро дякую вам ще раз за чудову статтю, що ви мені вчора склали.
Потім уклонився, сказав Шарлеві:
— О третій я буду в редакції.
І вийшов.
Швидко йдучи додому, він бурчав:
— Добре, сам напишу, покажу їм…
Гнів його змагав, і він зразу ж сів писати.
Він продовжив пригоду, що почала пані Форестьє, нагромаджуючи подробиці, позичені з бульварних романів, неймовірні події та пишномовні описи в кострубатому ученському стилі та в унтер-офіцерських виразах. За годину він кінчив статтю, що нагадувала якийсь безглуздий хаос, і впевнено поніс її до "Французького життя".
Перший, кого він здибав, був Сен-Потен, що міцно потиснув йому руку, як спільникові, й спитав:
— Читали мою розмову з китайцем та індусом? Правда ж цікаво? Весь Париж я потішив. А й кінчика їхнього носа не бачив.
Дюруа, нічого ще не читавши, зразу ж узяв газету й переглянув статтю під назвою "Індія та Китай", а репортер показував йому та підкреслював найцікавіші місця.
Прийшов, віддихуючи, Форестьє з діловим і заклопотаним виглядом.
— А, гаразд, ви мені обидва потрібні. — І зазначив їм, які політичні інформації треба здобути на вечір. Дюруа подав йому статтю.
— Ось далі про Алжир.
— Гаразд, передам патронові.
На цьому й кінчилось.
Сен-Потен вивів свого нового товариша й сказав йому в коридорі:
— Ви в касі були?
— Ні, навіщо?
— Навіщо? Щоб вам заплатили. Бачите, завжди треба за місяць уперед брати. Невідомо, що станеться.
— Та… це дуже приємно.
— Я познайомлю вас із касиром. Перешкод не буде. Тут добре платять.
І Дюруа одержав своїх двісті франків та двадцять вісім франків за вчорашню статтю; отже, разом з рештою платні по залізниці в його кишені набігло триста сорок франків.
Такої суми він ще ніколи не мав, і йому здавалось, що забагатів набезрік.
Потім Сен-Потен повів його побалакати до кількох редакцій противницьких газет, сподіваючись, що відомості, які їм зібрати доручили, там уже здобуто і він зуміє їх вивідати своїм хитрим красномовством.
Ввечері Дюруа, не маючи вже що робити, задумав одвідати Фолі-Бержер і, набравшись сміливості, підійшов до контроля.
— Я Жорж Дюруа, співробітник "Французького життя". Колись я приходив з паном Форестьє, і він обіцяв залишити мені перепустку. Не знаю, чи не забув він.
Подивились у список. Його імені там не було. Проте контролер, людина дуже привітна, сказав йому:
— Зверніться все-таки, пане, до директора, і він, певно, уволить ваше прохання.
Його пустили, і він майже зразу ж здибав Рашель, ту жінку, що з собою той раз повів.
Вона підійшла до нього:
— Добридень, котику. Як ся маєш?
— Дуже добре, а ти?
— І я не кепсько. Знаєш, з того дня ти мені двічі наснився.
Дюруа підлещено посміхнувся:
— Ха-ха, що ж це значить?
— Значить, що ти сподобався мені, щиглику, і ми знову почнемо діло, коли тобі до серця.
— Сьогодні, якщо хочеш.
— Гаразд.
— Добре, тільки… — він завагався, трохи зніяковівши від того, що мав казати, — тільки цей раз у мене порожньо: в клубі був і програвся вщент.
Вона глянула йому у вічі, почуваючи брехню інстинктом і досвідом повії, звиклої до крутійства та торгування чоловіків, і сказала:
— Брехун! Знаєш, не добре зі мною так поводитись.
Він ніяково посміхнувся.
— Коли хочеш десять франків, так це все, що в мене лишилось.
Вона відповіла з некорисливістю куртизанки, що задовольняє свою примху:
— Як знаєш, любий, я хочу тільки тебе.
І, глянувши зачарованими очима на молодикові вуса, вона взяла його руку й закохано на неї сперлась:
— Вип’ємо спочатку гренадину. Потім погуляємо трохи. Мені хотілося б піти з тобою до Опери, щоб показати тебе. А додому підемо раненько, правда ж?
Він спав у неї допізна. Уже розвиднилось, коли вийшов, і зараз же загадав купити "Французьке життя".
Тремтячою рукою розгорнув газету, але статті його не було, і він стояв на пішоході, тоскно переглядаючи шпальти, надіючись знайти нарешті те, що шукав.
Прийшов додому й заснув, не роздягаючись.
Кілька годин згодом він прийшов до редакції і з’явився до пана Вальтера.
— Я дуже здивувався, пане, коли не побачив сьогодні в газеті своєї другої статті про Алжир.
Директор підвів голову й сухо відповів:
— Я віддав її перечитати вашому другові Форестьє; він не ухвалив, треба переробити.
Дюруа обурено вийшов, не сказавши й слова, і влетів до кабінету свого приятеля.
— Чому ти не пустив сьогодні мою статтю?
Журналіст курив, одкинувшись на спинку крісла й поклавши на стіл ноги, каляючи закаблуками почату статтю. Він відповів спокійно, стомленим і далеким голосом, що доходив ніби з ями:
— Патрон її не ухвалив і доручив віддати тобі, щоб ти виправив. Он вона.
І показав пальцем на згорнуті аркуші під прес-пап’є.