Потім, помовчавши, додав:
— Треба кувати залізо, поки гаряче, сто чортів!
Сен-Потен підвівся:
— Я готовий, — сказав він.
Тоді Форестьє відкинувся на стільці, прибрав майже урочистої постави, даючи вказівки, і сказав, звертаючись до Дюруа:
— Так от. У Парижі вже два дні пробувають китайський генерал Лі Ченг-фу, що спинився в "Континенталі", та раджа Тапозагіб Рамадерао Палі, спинився в "Брістолі". Ви візьмете в них інтерв’ю.
Потім звернувся до Сен-Потена.
— Не забудь головних пунктів, що я тобі зазначив. Запитай генерала й раджу, якої вони думки про поведінку Англії на Далекому Сході, про колонізаційну й метропольну систему та про їхні надії на втручання з боку Європи, зокрема Франції.
Він замовк, потім сказав кудись убік:
— Крім того, читачам надзвичайно цікаво було б знати, що думають у Китаї та Індії про ці справи, що зараз хвилюють нашу громадську думку.
І додав для Дюруа:
— Пильнуй, як робить це Сен-Потен, з нього чудовий репортер, та вчись, як треба вивідувати все в людини за п’ять хвилин.
Потім знову поважно взявся до писання з видимим бажанням визначити межу та показати місце своєму давньому товаришеві й новому співробітникові.
Коли вийшли з кімнати, Сен-Потен засміявся й сказав Дюруа:
— От штукар! Морочить нас. Ніби ми його читачі.
На бульварі репортер спитав:
— Може, вип’ємо чого?
— Залюбки. Така спека.
Вони зайшли до кав’ярні й замовили холодного питва. І Сен-Потен пустився в розмову. Розповідав про всіх і про газету з безліччю цікавих подробиць.
— Патрон? Справжній жид! А жида, знаєте, не переробиш. Що за раса!
І розповів про його дивну скупість, властиву синам Ізраїлю, про шагову ощадність, суперечки з куховаркою, про ганебні знижки, яких він добивався, про всі його лихварські, здирницькі нахили.
— А проте гарний ділок, ні в що не вірить і всіма крутить. Газета в нього і офіційна, і католицька, і ліберальна, і республіканська, і роялістська, словом, тістечко з кремом, роздрібна крамничка, що підпирає його біржові операції та різні підприємства. В цьому він дуже тямущий і заробляє мільйони за допомогою товариств, у яких капіталу й на два су немає.
Він говорив безперестанку, називаючи Дюруа "дорогим другом".
— А як скаже щó ця скнара — чисто як у Бальзака. Уявіть, був я колись у його кабінеті з старим хріном Норбером та донкіхотом Рівалем, аж приходить Монтелен, адміністратор наш із сап’яновим портфелем під рукою, тим портфелем, що весь Париж знає. Вальтер носа підводить та й питає:
— "Що нового?"
Монтелен наївно каже:
"Заплатив оце шістнадцять тисяч франків, що ми за папір були винні".
Патрон аж підскочив од здивування:
"Та що ви кажете?"
"Я заплатив панові Пріва".
"Ви збожеволіли!"
"Чому?"
"Чому… чому… чому…"
Він скинув окуляри, протер їх. Потім посміхнувся тією кумедною посмішкою, що смикає його товсті щоки кожного разу, як він хоче щось хитре та розумне сказати, й промовив глузливо й переконано:
"Чому? Бо ми дістали б від чотирьох до п’яти тисяч знижки".
Монтелен сказав здивовано:
— "Але ж, пане директоре, всі рахунки були правильні, я перевірив їх, і ви їх визнали…"
Тоді патрон, споважнівши, заявив:
"Не можна бути таким наївним. Знайте, пане Монтелен, що завжди треба набиратись боргів, а потім миритись". І Сен-Потен додав, по-знавецьки кивнувши головою:
— Га? Як у Бальзака, правда ж?
Дюруа не читав Бальзака, але переконливо відповів:
— Атож, чорт бери.
Потім репортер розказував про здорову гиндичку пані Вальтер, про старого невдаху Норбера де Варена та про Ріваля, бліду копію Фервака.{6} Потім дійшов і до Форестьє.
— А цьому просто пощастило, коли одружився, от і все.
Дюруа сказав:
— А хто така, власне, його жінка?
Сен-Потен потер руки:
— О, це хитра пташка! Коханка старого фертика Водрека, графа де Водрека, що посагом її наділив і заміж віддав.
Дюруа відчув зненацька якийсь мороз, якусь нервову дрож і бажання вилаяти, вдарити цього балакуна. Але тільки спинив його, питаючи:
— Сен-Потен — це ваше ім’я?
Той щиро відповів:
— Ні, мене звуть Тома. А в газеті прозвали Сен-Потеном.[1]
І Дюруа, розплачуючись за питво, додав:
— Здається, вже не рано, а нам ще треба тих двох добродіїв одвідати.
Сен-Потен засміявся:
— Який же ви наївний! Та ви думаєте, я справді піду розпитувати, що вони про Англію думають? Нібито я краще за них не знаю, що вони мусять думати для читачів "Французького життя". Я вже проінтерв’ював з півтисячі таких китайців, персів, індусів, чилійців, японців та інших. Говорять вони, на мою думку, завжди однаково. Мені треба тільки взяти свого дописа про останнього з наших гостей та переписати його слово в слово. Доведеться тільки змінити заголовок, ім’я, титул, вік, почет. О, в цім не можна помилитись, бо "Фігаро" або "Голуа" мене зразу ж спіймають. Але про це я за п’ять хвилин дізнаюся від швейцарів у готелі "Континенталь" та "Брістоль". Підемо туди пішки та покуримо. А потім виправимо з газети сто су за візника. От, дорогий мій, як роблять практичні люди.
Дюруа спитав:
— Коли так, то репортером вигідно бути?
Журналіст таємниче відповів:
— Еге ж, але не заробиш так, як на хроніці, бо то прихована реклама.
Вони встали й пішли бульваром до церкви Мадлен. І Сен-Потен сказав зненацька товаришеві:
— Знаєте, коли у вас діло є, то ви мені не потрібні.
Дюруа потиснув йому руку й пішов.
Думка, що ввечері треба написати статтю, мучила його, і він почав ту статтю обмірковувати. По дорозі він добирав думок, міркувань, анекдотів і так дійшов до вулиці Єлісейських Полів, де гуляльників було обмаль, бо Париж спорожнів цими задушливими днями.
Пообідавши у винарні коло тріумфальної арки Зорі, він помалу вернувся додому крайніми бульварами й сів до столу працювати.
Але тільки він поклав перед собою великого аркуша білого паперу, як весь той матеріал, що він накупчив ідучи, зник із його голови, так ніби мозок його випарував. Він пробував зібрати розкришені спогади та відновити їх, — вони знову зникали, тільки він їх схоплював усуміш, і він не знав, як їх подати, як оформити та з котрого починати.
Цілу годину помучившись і списавши п’ять аркушів паперу вступними реченнями, що не мали продовження, він подумав: "Я ще не наважив руку до цього діла. Треба знову лекцію взяти". І затремтів від бажання, уявляючи ранкову працю з пані Форестьє, передчуваючи довге, інтимне, сердечне й ніжне побачення з нею на самоті. Він хутко й ліг, боячись тепер братись до роботи, щоб йому часом не пощастило.