Між Жоржем та Сюзанною зав’язалась якась братерська й вільна приязнь, вони балакали вдвох цілими годинами, з усіх глузували й одне одному, здавалось, дуже подобались.
Ніхто з них і словом не прохопився ні про її близький шлюб, ні про те, кого їй обрати за чоловіка.
Якось патрон привів Дю Руа вранці снідати, а пані Вальтер після страви мусила переговорити з якимсь постачальником. Жорж і сказав Сюзанні:
— Ходімо хліба дамо червоним рибкам.
Вони взяли зі столу по великому шматку м’якуша й пішли до оранжереї.
Круг мармурового водоймища лежали долі подушки, щоб можна було ставати коло басейну навколішки й зблизька спостерігати рибок. Сюзанна й Жорж узяли кожне по подушці, схилились поруч над водою й почали кидати хлібні кульки, зліплюючи їх між пальцями. Рибки, постерігши їх, вмить підпливали, вихаючи хвостами та б’ючи плавцями, поводили великими банькуватими очима, крутились на місці, поринали за круглястою здобиччю, що падала на дно, й зразу ж виринали, чекаючи нового пожитку.
Вони смішно ворушили ротом, метушились туди й сюди, мов чудернацькі маленькі страховиська, і здавались червоногарячими на тлі золотого піску, блимали полум’ям у прозорій воді, а, спинившись, показували на своїй лусці вузеньку синю окрайку.
Жорж і Сюзанна усміхались своїм оберненим відсвітам у воді. Зненацька він тихо сказав:
— Негарно, що ви криєтесь від мене, Сюзанно.
— З чим саме, Любий друже? — спитала вона.
— Пригадуєте, що ви пообіцяли мені тоді ввечері, на святі?
— Що?
— Радитись зі мною, як проситимуть вашої руки.
— Ну?
— Ну, так її просили.
— Хто?
— Самі добре знаєте.
— Ні. Присягаюсь.
— Чудово знаєте! Отой фертик, маркіз де Казоль.
— Передусім, він не фертик.
— Можливо! Але він йолоп, він зруйнований грою, виснажений гульнею. Що й казати, добра партія для вас, такої гарної, свіжої, розумної.
Вона, посміхаючись, спитала:
— Що ви проти нього маєте?
— Я? Нічого.
— Неправда. Він не такий, як ви кажете.
— Шкода й мови. Це дурень і інтриган.
Вона обернулась до нього й підвела очі від води:
— Ну, так що ви маєте?
Він сказав, мов у нього таємницю з серця вирвано:
— Я… я… я ревную вас до нього.
Вона трохи здивувалась:
— Ви?
— Так, я!
— Стривайте. Чому?
— Бо закоханий у вас, ви добре це знаєте, жорстока!
Тоді вона суворо сказала:
— Ви збожеволіли, Любий друже.
Він відповів:
— Сам знаю, що збожеволів. Та чи й смію я казати вам це, — я, жонатий чоловік, вам, молодій дівчині? Я більше, як божевільний, я злочинець, а то й негідник. Жодної надії в мене немає, ось через це я й нетямлюся. І коли чую, що ви віддатись маєте, то від люті ладен убити когось. Ви повинні простити мене, Сюзанно!
Він замовк. Рибкам перестали кидати хліб, і вони застигли у воді, вишикувались майже в лінію, мов англійські солдати, й дивились на людей, що схилились над ними, але за них уже не дбали.
Дівчина прошепотіла, чи то засмутившись, чи то зрадівши:
— Шкода, що ви одружені. Що ж поробиш? Немає ради. Кінець!
Він зненацька обернувся й шепнув їй коло самого обличчя:
— А якби я був вільний, чи віддались би за мене?
Вона щиро відповіла:
— Так, Любий друже. Віддалася б, ви мені більше за всіх подобаєтесь.
Він підвівся й пробурмотів:
— Спасибі… спасибі.. благаю вас, не давайте згоди нікому. Почекайте ще трохи. Благаю вас! Обіцяєте мені?
Вона прошепотіла трохи схвильовано, не розуміючи, що він хоче:
— Обіцяю.
Дю Руа кинув у воду кусень хліба, що тримав у руці, й подався геть, не попрощавшись, ніби зовсім голову втратив.
Всі рибки жадібно кинулись на пухкий шмат м’якуша, що плавав, нерозім’ятий пальцями, по воді, і вхопились за нього зажерливими ротами. Потягли його в другий кінець басейну, метушились тепер під ним, як рухливе горно, як жива кружлява квітка, кинута маківкою у воду.
Здивована й стурбована Сюзанна підвелася й помалу вернулась у кімнати. Журналіста вже не було.
Додому він прийшов дуже спокійний і спитав у Мадлени, що писала листи:
— Ти обідатимеш у п’ятницю в Вальтерів? Я піду.
Вона вагалась:
— Ні. Мені трохи нездужається. Я краще вдома лишуся.
Він відповів:
— Як знаєш. Ніхто тебе не силує.
Потім узяв капелюха й зразу ж знову пішов. Він давно вже за нею наглядав, стежив, слідкував і знав кожен її крок. Сподівана година нарешті настала. Він чудово зрозумів, що означає той тон: "Я краще дома лишуся".
Наступними днями він був до неї ласкавий. Навіть веселим здавався, не так, як завжди. Вона казала:
— От ти знову став любеньким.
У п’ятницю він прибрався рано, щоб, мовляв, кудись сходити перед обідом у патрона.
Коло шостої години він пішов, поцілувавши дружину, і на площі Нотр-Дам-де-Льорет узяв карету. Візникові він сказав:
— Спинитесь коло сімнадцятого номера на вулиці Фонтен і стоятимете, аж поки я не скажу вам рушати. Потім повезете мене до ресторану "Півень-Фазан" на вулиці Лафайєта.
Карета рушила ступою, і Дю Руа спустив штори. Коли візник спинився проти його ґанку, він почав пильнувати двері. Через десять хвилин з’явилась Мадлена й пішла до бульварів. Відпустивши її далеченько, він вихилився з дверців і гукнув:
— Рушайте.
Візник рушив і приставив його до відомого в цьому кварталі ресторану "Півень-Фазан". Жорж зайшов до спільної зали й помалу взявся до страви, поглядаючи вряди-годи на годинника. О сьомій з половиною, випивши кави й дві чарки коньяку та викуривши поволі гарну сигару, він вийшов, гукнув іншу карету, що проїздила порожняком, і сказав везти себе на вулицю Лярошфуко.
Не питаючись ні про що у швейцара, він зійшов на третій поверх будинку, який назвав візникові, і спитав, коли покоївка відчинила йому:
— Пан Жібер де Лор дома, правда ж?
— Так, пане.
Його повели до вітальні, де він хвилинку зачекав. Потім до нього вийшов високий чоловік військового вигляду, з орденом на грудях, сивий, хоч ще й молодий.
Дю Руа привітався з ним і сказав:
— Як я й передбачав, пане поліційний комісаре, моя дружина обідає зі своїм коханцем у мебльованих кімнатах, найнятих на вулиці Мартір.
Урядовець уклонився:
— Я до ваших послуг, пане.
Жорж провадив:
— Часу в вас до дев’ятої години, правда? Пізніше ви не можете пройти в приватне помешкання, щоб установити перелюбство.