Дюруа прошепотів:
— Люблю паризькі околиці, а спогади про те, як я їв там рибу, — найкращі в моєму житті.
Вона відповіла:
— А човни! Як гарно пливти по воді, коли сідає сонце.
Потім замовкли, немов не зважувались далі про своє минуле говорити, і сиділи тихо, може, відчуваючи в ту мить ніжну поезію жалю.
Дюруа сів коло дружини, взяв її руку й поволі поцілував:
— Коли вернемось, — сказав він, — то їздитимемо іноді обідати в Шату.
Вона прошепотіла:
— У нас стільки буде роботи, — таким тоном, мов хотіла сказати: "Треба жертвувати приємним для корисного".
Він тримав її руку й стурбовано думав, як же перейти йому до пестощів. Перед недосвідченою дівчиною він не хвилювався б, але, почуваючи в Мадлені хитру й спритну жінку, потрапив у скруту. Боявся видатись їй дурнем, надто несміливим або надто брутальним, надто забарним або надто хапливим.
Він уривчасто стискував їй руку, та вона на його поклик не відповідала. Тоді сказав:
— Мені дуже чудно, що ви — моя дружина.
Вона мов здивувалась:
— Чому це?
— Не знаю. Чудно мені. Хочеться поцілувати вас і дивно, що маю на це право.
Вона спокійно підставила йому щоку, і він поцілував її, як сестрину. І провадив:
— Коли я вперше вас побачив — пам’ятаєте, на обіді, куди запросив мене Форестьє, — то подумав: "Чорт бери, якби мені таку надибати!" І от, це сталося! Надибав.
Вона прошепотіла:
— Це дуже мило.
І дивилась на нього пильно, хитро своїми посмілілими очима.
Він гадав:
"Я надто холодний. Йолоп я. Треба швидше це робити".
І спитав:
— Як ви познайомились із Форестьє?
Вона відповіла визивно й лукаво:
— Хіба ми за тим до Руана їдемо, щоб про нього розмовляти?
Він почервонів:
— Дурень я. Ви мене просто лякаєте.
Це їй сподобалось:
— Я? Невже? Чому?
Він присунувся до неї близенько. Вона скрикнула:
— Ох, гляньте, олень!
Потяг ішов Сен-Жерменським лісом, і вона побачила козулю, що з переляку майнула через дорогу.
Поки вони дивились у розчинене вікно, Дюруа нахилився й припав до її шиї довгим, жагучим поцілунком.
Хвилинку вона не ворушилась, потім підвела голову:
— Мені лоскотно, годі.
Та він не відступався й ніжно торкався закрученими вусами до її білої шкіри, пестив її збудно й захоплено.
Вона відхилилась:
— Годі вже.
Він оповив її, схопив рукою її голову, й повернув до себе, і кинувся на її уста, як яструб на здобич.
Вона борсалася, пручалась, відпихала його. Нарешті звільнилась і сказала:
— Та годі ж!
Він не слухав уже її, цілував жадібними й тремтячими устами, намагаючись повалити на канапу.
Вона через силу визволилась і схопилася на ноги:
— Ну, годі вже, Жорже! Ми ж не діти, можемо й до Руана почекати.
Він сидів, геть червоний, охолоджений цими розважливими словами, потім весело сказав, трохи себе опанувавши:
— Гаразд, я почекаю; тільки й десятка слів сказати не здатний, поки приїдемо. Подумайте, зараз ми тільки в Пуасі.
— Я сама говоритиму, — сказала вона.
Вона спокійно сіла коло нього й почала докладно з’ясовувати, що вони робитимуть, як повернуться. Треба лишити за собою помешкання, де вона з першим чоловіком жила, а Дюруа теж має перебрати собі посаду й платню Форестьє у "Французькому житті".
А втім, вона загодя перед шлюбом їхнім з певністю ділка упорядкувала всі грошові справи подружжя.
Вони побралися з умовою роздільності майна, і всі можливі випадки були передбачені: смерть, розлука, народження одного чи кількох дітей. Дюруа, за його словами, мав чотири тисячі франків, але з них півтори тисячі було позичених. Решту він зібрав за рік, чекаючи зміни у своїй долі. Молода жінка мала сорок тисяч франків, що їх, як казала вона, залишив їй Форестьє.
Згадавши про Шарля, похвалила його:
— Це був дуже ощадливий, дуже акуратний та працьовитий хлопець. Він швидко забагатів би.
Дюруа вже не слухав, зовсім інші думки його турбували.
Часом вона спинялась, поринаючи в інтимні свої міркування, потім провадила:
— Через три-чотири роки ви вільно зможете заробляти від тридцяти до сорока тисяч франків річно. Так як Шарль заробляв би, аби був живий.
Жоржеві набридли всі ці настанови, і він одповів:
— Ми ж не за тим, здається, до Руана їдемо, щоб про нього розмовляти.
Вона, сміючись, ударила його злегка по щоці:
— Ай правда, я зовсім забула.
Він підкреслено тримав руки на колінах, як вихований хлопчик.
— У вас дурнуватий вигляд, — сказала вона.
Він відповів:
— Ви самі накинули мені цю роль, і з неї я не вийду.
Вона спитала:
— Чому?
— Бо ви не тільки вестимете наше господарство, але й керуватимете моєю особою. Та й справді, вам як удові, це личить.
Вона здивувалась:
— Що ви хочете цим сказати?
— Я хочу сказати, що ваше знання має розвіяти мою несвідомість, а ваш досвід заміжньої жінки повинен просвітити мою парубоцьку безневинність, от що!
Вона скрикнула:
— Це вже занадто!
Він відповів:
— Так воно є. Я не знаю жінок, а ви чоловіків знаєте, бо ви — вдова, отже, ви маєте мене виховувати… Сьогодні ввечері або й зараз можете починати, коли захочете.
Вона весело скрикнула:
— О, якщо ви в цьому покладаєтесь на мене!..
Він промовив голосом школяра, що бурмоче лекцію:
— А звісно, покладаюсь. Сподіваюсь навіть, що ви поважну науку мені дасте… за двадцять лекцій… десять початкових… на читання та граматику… десять — на вправи та риторику… Я ж нічогісінько не тямлю.
Це дуже її потішило.
— Дурень ти! — скрикнула вона.
Він провадив:
— Як ти починаєш мене на "ти" називати, то й я за цим прикладом піду і скажу тобі, любове моя, що кохаю тебе дедалі й щомить більше і Руан здається мені дуже далеким!
Він говорив тепер з акторськими інтонаціями та гримасами, і це тішило молоду жінку, звиклу до поводження й жартів літературної богеми.
Вона дивилась на нього збоку й справді на нього любувалась, вагаючись між тим бажанням, що пориває руку до овоча на дереві, та розважливою думкою, що радить обіду почекати й той овоч скуштувати своєчасно.
І сказала, трохи почервонівши від думок, що її змагали:
— Учню мій маленький, повірте моєму досвідові, моєму великому досвідові. Поцілунки у вагоні нічого не варті. Від них нудить.
Потім, ще більше почервонівши, прошепотіла:
— Ніколи не слід жати хліба зеленим.