Потім сіла й почала розпитувати Дюруа про топографію Алжиру, зовсім їй невідому. За десять хвилин вона знала вже стільки, що й він, і вставила до статті маленький розділ з політичної та колоніальної географії, щоб познайомити читача з річчю та підготувати його до розуміння поважних справ, що будуть порушені в дальших уривках.
Далі пішла виправа в Оранську округу, фантастична виправа, де мова йшла здебільшого про жінок — муринок, єврейок та іспанок.
— Тільки це й цікавить читачів, — сказала вона.
Кінчила вона зупинкою в Саїді, коло підгір’я високих плато, та втішною інтригою між унтер-офіцером Жоржем Дюруа та робітницею-іспанкою, що працювала на обробці альфи в Аїн-ель-Гаджарі. Розповіла про їхні побачення на голих скелях вночі, коли шакали, гієни та арабські собаки скавулять, брешуть і виють серед гір.
І сказала весело:
— Далі завтра. — Потім, підвівшись, додала: — От як пишуть статті, добродію. Підпишіть, будь ласка.
Він вагався.
— Та підпишіть же.
Тоді він засміявся і підписав край сторінки: "Жорж Дюруа".
Вона все курила, ходячи, а він усе на неї дивився, не знаючи, як їй подякувати, радіючи від її присутності, свідомий вдячності й чуттєвого щастя від народжуваної інтимності. Йому здавалось, що все навкруг неї є частина її, все, навіть стіни, обставлені книжками. В стільцях, меблях та повітрі, де плавав тютюновий дух, було щось особливе, добре, ніжне, чарівне, саме те, чим віяло від неї. Раптом вона спитала:
— Якої ви думки про мою подругу, пані де Марель?
Він здивувався.
— Та… по-моєму… по-моєму, вона чарівна.
— Правда ж?
— Безперечно.
Йому хотілось додати: "Але не така, як ви", та він не зважився.
Вона провадила:
— А якби ви знали, яка вона весела, своєрідна, розумна! Це богема, справжня богема. За це й чоловік її не любить. Бачить тільки хиби, а вартостей не цінує.
Дюруа вразило, що пані де Марель заміжня. Проте це було дуже природно.
Він спитав:
— Слухайте… вона замужем? А що ж її чоловік робить?
Пані Форестьє тихенько знизала плечима й бровами, вкладаючи в цей рух якийсь невловимий натяк.
— О, він ревізор Північної залізниці. В Парижі він живе тільки тиждень на місяць. Цей час вона зве "трудовою повинністю", або "тижнем панщини", або ще "святим тижнем". Коли знатимете її краще, побачите, яка вона витончена й мила. Навідайте її цими днями.
Дюруа і не думав про те, щоб іти; йому здавалось, що він лишиться тут назавжди, що він удома.
Але двері тихо розчинились, ввійшов високий добродій без жодної оповістки.
Він спинився, побачивши чоловіка. Пані Форестьє на мить ніби зніяковіла, але промовила звичайним своїм голосом, хоч обличчя її трохи зашарілось:
— Заходьте ж, любий. Знайомлю вас із добрим приятелем Шарлевим, паном Жоржем Дюруа, майбутнім журналістом. — І вже іншим тоном: — Найкращий і найближчий з наших друзів, граф де Водрек.
Чоловіки вклонилися, дивлячись одне одному в вічі, і Дюруа зразу ж почав прощатися.
Його не затримували. Він пробубонів слова подяки, потиснув молодій жінці руку, ще раз уклонився новому знайомцеві, що з його обличчя не сходив холодний і поважний вираз світської людини, і вийшов стурбовано, ніби дурницю якусь зробивши.
На вулиці йому стало сумно й неприємно, невиразна туга гнітила його. Він пішов просто, міркуючи, звідки взялася ця раптова меланхолія, але причини добрати не міг, тільки суворе обличчя графа де Водрека, пристаркуватого вже, сивого, що виглядав спокійно й недбало, як людина багата й самовпевнена, раз у раз спадало йому на пам’ять.
І він постеріг, що якраз поява цього невідомого, урвавши чарівну самотність, до якої його серце вже призвичаїлось, і справила на нього те холодне, безнадійне враження, що виникає часом від дрібниць, від слова якогось або догадки.
І ще йому здавалось, що чоловік той теж, не знати чому, був невдоволений, заставши його там.
До третьої години він не мав що робити, а була тільки дванадцята. В кишені його лишилось шість франків, і він пішов поснідати до Дюваля.{5} Потім блукав по бульвару, а коли дзвонили третю, ішов уже парадними сходами "Французького життя".
Кур’єри сиділи на лавці й чекали, поскладавши руки, а за бюрком, схожим на кафедру, швейцар розбирав пошту, що допіру прибула. Видовище було пишне, щоб викликати од відвідувачів пошану. Всі були добре одягнені, поважні, гордовиті, шиковні, як і личить у передвітальні великої газети.
Дюруа спитав:
— Пана Вальтера можна бачити?
Швейцар відповів:
— Пан директор на засіданні. Почекайте трохи, будь ласка, — і показав на приймальню, де було вже повно.
Там були люди поважні, пишні, з орденами, і впосліджені, що ховали білизну під сурдутом, застебнутим аж до шиї й розмальованим на грудях плямами, що нагадували обриси суходолів та морів на географічній мапі. Серед них було троє жінок. Одна з них була гарненька, смішлива, добре вдягнена й виглядала кокоткою; сусідка її, з трагічним, зморшкуватим обличчям, теж була добре, але суворо вдягнена й мала в собі щось пошарпане, штучне, взагалі властиве колишнім акторкам, якусь підробну молоду легковажність, ніби згірклу запашність любові.
Третя була в жалобі й сиділа в кутку з виглядом розпачливої вдови. Дюруа подумав, що вона по милостиню прийшла.
Тим часом нікого не пускали. Хоч минуло вже більше, як двадцять хвилин.
Тоді Дюруа щось надумав і звернувся до швейцара:
— Пан Вальтер призначив мені побачення на третю годину, — сказав він. — У всякому разі, гляньте, чи немає тут мого друга Форестьє.
Тоді його провели довгим коридором до великої кімнати, де четверо добродіїв сиділи й писали коло широкого зеленого столу.
Форестьє стояв коло коминка й курив цигарку, граючи в більбоке. Він був дуже вправний у цій грі й раз у раз наштрикував величезну самшитову кулю на дерев’яний гостряк. Він лічив:
— Двадцять два, двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять.
Дюруа сказав:
— Двадцять шість, — і приятель його підвів очі, не перестаючи мірно махати рукою.
— А, це ти! Вчора я влучив п’ятдесят сім разів підряд. Тут тільки Сен-Потен дужчий за мене. Бачив патрона? Нема нічого кумеднішого, коли той старий хрін Норбер грає в більбоке. Роззявить рота, мов кулю хоче проковтнути.