— Ну що ж мені робити, Марилю?..
— Лишайтеся тут. Класман вартує у префектурі. Він передасть нам, що буде далі. Людвіга можуть лише вислати. Тоді він через кілька днів повернеться. Я пообіцяв йому, що ви чекатимете його тут. Він певен, що ви все зрозумієте й не будете робити ніяких дурниць.
— Так, я постараюсь. — Очі Рут налилися сльозами.
Вона скинула пальто, воно впало на підлогу.
— Марилю, — мовила вона, — за що з нас так знущаються? Адже ми нікому нічого не заподіяли!
Мариль хвилинку дивився на неї в задумі, потім сказав:
— Я гадаю, саме в цьому й причина. Справді, мені здається, що це так.
— А його не посадять у тюрму?
— Гадаю, що ні. Про це ми дізнаємося через Класмана. Треба почекати до завтра.
Рут кивнула й повільно прибрала пальто з підлоги.
— Класман вам не сказав більше нічого?
— Ні. Я говорив з ним лише хвилину. Він одразу ж пішов до префектури.
— Я була з ним там сьогодні в першій половині дня. Мене викликали. — Вона дістала з кишені пальта якийсь папірець, розгорнула його й подала Марилю. — Ось…
То був дозвіл на проживання для Рут, дійсний на чотири тижні.
— Виклопотав комітет допомоги біженцям. У мене ж іще є прострочений паспорт. Класман прийшов сьогодні й приніс мені цю звістку. Він кілька місяців добивався дозволу. Я збиралась показати це Людвігу. Тому-то й квіти на столі…
— Так ось чому! — Мариль усе ще тримав у руці документ. — Це незвичайне щастя і страшенне лихо водночас, — мовив він. — Але більше — щастя. Це своєрідне чудо. Його нелегко діждатися вдруге. А Керна діждетеся, він ще повернеться. Ви вірите?
— Вірю, — сказала Рут. — Видно, щастя із нещастям у парі ходять. Але він повинен повернутись!
— Добре. А тепер давайте вийдемо на вулицю та десь пообідаємо. Ще й по чарочці хильнемо — за ваш дозвіл на проживання і за повернення Керна. Він — бувалий солдат. Усі ми солдати. І ви теж. Правду я кажу?
— Так…
— За те, що ви тримаєте в руках, Людвіг ладен п'ятдесят разів перейти кордон, ви це знаєте?
— Так, але я ладна сто раз відмовитись…
— Я знаю, — перебив Мариль. — Про це ми поговоримо, коли він знову буде тут. Таке одне з головних солдатських правил.
— А в нього є гроші на дорогу, щоб повернутись назад?
— Повинні бути. Як випробувані бійці, ми завжди носимо при собі такі резерви про всяк випадок. Якщо ж у нього не вистачить, Класман зуміє підсунути йому скільки треба. Він — наш авангард і патруль. А тепер ходімо!
* * *
Коли поїзд зупинився перед кордоном, Штайнер насторожився, як заведена пружина. Французькі прикордонні чиновники пройшли швидко й ні до чого не чіплялися; попросили паспорт, поставили на нього штамп і вийшли з купе. Поїзд рушив знову й поволі покотився далі. Штайнер розумів, що цієї миті вирішилась його доля: вороття вже не було.
Невдовзі зайшли два німецьких чиновники, привіталися.
— Будь ласка, ваш паспорт.
Штайнер дістав свою книжечку й подав молодшому, який звернувся до нього.
— З якою метою ви їдете до Німеччини? — спитав другий чиновник.
— Хочу провідати родичів.
— Ви живете в Парижі?
— Ні, у Граці. У Парижі я гостював у родича.
— Скільки ви збираєтесь пробути в Німеччині?
— Тижнів зо два. Потім знову повернуся в Грац.
— У вас є іноземна валюта?
— Є. П'ятсот франків.
— Це ми повинні записати в паспорт. Ви ці гроші привезли з Австрії?
— Ні, мені їх дав кузен у Парижі.
Чиновник оглянув паспорт, записав щось у нього й поставив штамп.
— Маєте з собою речі, за які треба платити мито? — спитав другий чиновник.
— Ні, немає нічого. — Штайнер зняв з полиці свою валізку.
— Є ще й інший багаж?
— Ні немає, оце й усе.
Чиновник побіжно оглянув речі у валізі.
— У вас є при собі газети, журнали або книги?
— Немає нічого.
— Дякую. — Молодший чиновник повернув Штайнеру паспорт. Обидва прикордонники приклали пальці до кашкетів і вийшли з купе. Штайнер глибоко зітхнув. Несподівано він відчув, що весь мокрий від поту.
Поїзд поступово набирав швидкість. Штайнер, одхилившись на спину, дивився у вікно. Надворі стояла ніч, низько на небі швидко пливли хмари, а в розривах між ними блимали зорі. Мимо пролітали невеличкі, ледь освітлені станції. Мелькали червоні й зелені вогні світлофорів, поблискували рейки. Штайнер опустив вікно й виглянув. Вологий дорожній вітер ударив йому в обличчя й розтріпав волосся. Штайнер став дихати глибше: здавалося, тут було зовсім інше повітря. Тут був інший вітер, інші обрії, тут було інакше світло, тополі на шляхах згиналися інакше, якось рідніше, навіть дороги вели наче прямо йому в серце — він дихав глибше, йому було жарко, гаряча кров стукала в жилах, ландшафт навколо підіймався й дивився на нього трохи загадково, але вже не як на чужого…
"Що за чорт, — подумав Штайнер, — чого це я так розчулився?"
Він знову сів і спробував задрімати, проте не міг. Темні контури ландшафту за вікном вагона вабили й кликали його, у пам'яті з них виростали обличчя, а коли поїзд загримів по рейнському мосту, згадалися тяжкі воєнні роки; вода, вилискуючи в напівтемряві, текла з глухим шумом і вивергала сотні імен, майже зовсім забуті імена мертвих, зниклих безвісти, назви полків і прізвища товаришів, назви міст і військових таборів, усе то були назви й імена з минулої ночі довгих років, вони юрмою навалились на нього, і Штайнер зненацька опинився наче серед бурі свого минулого, хотів боронитися від нього й не міг.
У купе, крім нього, нікого не було. Він курив сигарету за сигаретою і схвильовано ходив туди й сюди по тісній комірці. Ніколи не думав, що все те минуле ще мало таку силу над ним. Він судорожно силкувався зосередитись на тому, що буде завтра, як йому, не збудивши підозри, пройти до лікарні, намагався думати про своє становище, про те, до кого з друзів можна зайти й розпитати…
Але все це здавалося тепер дивно-примарним і нереальним — воно тікало від нього, не піддавалось обмірковуванню, навіть сама небезпека, в яку він потрапив і якій ішов назустріч, змеркла до абстрактного уявлення. Вона не могла змусити його спокійно міркувати, навпаки — вона підхопила його думки в якийсь вихор, де немовби крутилось його життя в замкненому містичному вирі. Тоді він здався на волю стихії. Він знав: це остання ніч, завтра все це, мов тінь, відступить перед іншим… То була остання вільна ніч без жахливої, усвідомленої дійсності, без очевидності смерті. Він облишив думати й віддався на ласку подій.