— Зрозумів! Тепер я в курсі! То був лише нещасливий випадок.
Штайнер ішов заплутаними вуличками до Беєра і посміхався. "Рак печінки! От тобі й Керн! Ото здивується хлопець, одержавши ці шістдесят франків із каральної експедиції!"
17
Хтось постукав у двері. Рут прислухалась. Керн ще після сніданку пішов шукати роботу, і вона була в номері сама. Повагавшись хвилинку, Рут тихо встала, перейшла в Кернову кімнату й замкнула за собою двері. Вихід з кімнати Керна був за рогом звивистого коридора. Це було зручно на випадок облави: можна вийти через суміжну кімнату, і тебе не побачить той, хто стоїть під твоїми дверима.
Тихенько прихиливши вихідні двері з кімнати Керна, Рут пройшла коридором і виглянула з-за рогу. Під її дверима стояв чоловік років під сорок. Вона знала його в обличчя. Він жив у тому ж готелі, звали його Брозе. Його дружина вже місяців сім лежала хвора. Подружжя те жило з мізерної підтримки бюро допомоги біженцям та решти грошей, захоплених із собою з Німеччини. Це ні для кого не було таємницею — в готелі "Верден" було відомо все майже про кожного мешканця..
— Ви до мене? — спитала Рут.
— Так. Я хотів про щось попросити вас. Адже ви — фройляйн Голланд?
— Так.
— Моє прізвище Брозе, я живу на поверх нижче… — збентежено почав чоловік. — Мені треба йти шукати роботи, а в мене там унизу хвора дружина. От я й хотів спитати, чи не змогли б ви якийсь час…
У Брозе було схудле, змучене обличчя. Рут знала, що в готелі майже всі тікають, забачивши його. Він давно вже звертався до людей завжди з одним проханням — посидіти з його дружиною.
— Їй надто часто доводиться лишатись самій… а ви ж знаєте, як воно… так вона може втратити всяку надію. Бувають дні, коли вона особливо сумує. Та коли вона в товаристві, все ж краще. Я гадав, що, може, й вам було б приємно поговорити з нею — моя жінка розумна…
Рут саме хотіла спробувати сплести светр із тоненької кашмірської вовни: їй хтось казав, що один магазин на Єлисейських Полях купує такі речі, щоб потім продати втричі дорожче. Вона, певно, не пішла/б, але оте наївно-безпорадне розхвалювання — "Моя жінка розумна" — переважило: їй чомусь стало соромно відмовити.
— Почекайте хвилиночку, — сказала вона. — Я тільки візьму деякі речі й піду з вами.
Узявши вовну й зразок для своєї роботи, Рут пішла слідом за Брозе вниз. Жінка лежала в маленькій кімнатці на другому поверсі, з вікном до вулиці. Коли Брозе завів туди Рут, вираз обличчя в нього змінився: воно якось вимушено засяяло.
— Люціє, — радісно вигукнув він, — ось я привів Рут Голланд: їй захотілося трохи поговорити з тобою.
Двоє темних очей на восковому обличчі недовірливо втупилися в Рут.
— Ну, то я тепер піду, — заквапився Брозе. — Повернусь увечері. Сьогодні вже напевно щось та знайду. До побачення. — Він, усміхаючись, помахав рукою і причинив за собою двері.
— Він покликав вас, правда? — трохи згодом спитала хвора.
Спершу Рут хотіла заперечити, та потім передумала і ствердно кивнула.
— Я так і думала. Ну, спасибі вам, що прийшли. Але я спокійно могла б побути й сама. Не зважайте на мене, робіть своє діло. Я можу трохи поспати.
— У мене ніякого діла немає, — відповіла Рут. — Просто я саме вчуся плести. А це можна й тут робити. Я взяла свою роботу сюди.
— Можна знайти щось цікавіше, ніж отак сидіти біля хворої, — стомлено мовила жінка
— Можливо. Але це приємніше, аніж сидіти самій.
— Так завжди кажуть, коли хочуть людину розрадити, — пробурмотіла жінка. — Я знаю, хворих завжди тільки втішають. Краще одверто скажіть уже, що вам неприємно сидіти з незнайомою хворою, яка до того ж у поганому настрої, і що ви це робите тільки на прохання мого чоловіка.
— Усе це правда, — відповіла Рут. — І я зовсім не збираюся вас утішати. Проте я рада, що мені є з ким поговорити.
— То ви ж можете піти погуляти! — сказала хвора.
— А я не люблю гуляти.
Не діждавшись відповіді, Рут підвела очі й побачила розгублене обличчя хворої. Та сперлася не лікоть і заздрісно-здивованим поглядом дивилась на Рут. Несподівано з її очей потоком побігли сльози, і за мить обличчя ніби залила повінь.
— Боже мій, — схлипнула вона, — ви говорите про це так просто. А я… коли б я могла хоч вийти на вулицю… — І знову впала на подушку.
Рут підвелася зі стільця. Вона дивилась, як здригаються посірілі плечі хворої, дивилась на убогу постіль у сірому від пилюки сонячному світлі, глянула у вікно на вулицю, де сяяло холодне осіннє сонце, на маленькі залізні балкони, на величезну, освітлену зсередини пляшку над дахами — рекламу аперитиву "Дюбонне", що безглуздо, марко сяяла ще з дня, — і на якусь мить їй здалося, ніби все це не тут, а десь далеко-далеко, на якійсь іншій планеті.
Жінка перестала плакати й поволі підвела голову.
— Ви ще тут? — запитала вона.
— Тут.
— Я істеричка. Часом находить на мене таке. Прошу, не гнівайтесь на мене.
— Ні-ні. Я просто задумалась на хвилинку.
Рут сіла знову поряд з ліжком, поклала перед собою зразок светра й стала плести. На хвору вже не дивилася — було боязко глянути ще раз на те нещасне обличчя. Їй стало ніби соромно за своє здоров'я.
— Ви не так тримаєте дротики, — сказала хвора через якийсь час. — Так ви мало встигнете зробити. Це робиться ось так… — Вона взяла дротики й показала Рут, як треба. Потім узяла в неї з рук уже сплетений клапоть, оглянула його. — А тут ось ви пропустили петлю. Треба це діло поправити. Дивіться, ось так…
Рут підвела очі. Хвора всміхнулась їй. Обличчя жінки тепер було уважне й зосереджене. Від недавньої істерії не лишилося й сліду. Безкровні руки працювали швидко і легко.
— Ось так… — жваво повторила вона. — А тепер спробуйте ви!
* * *
Брозе повернувся увечері. У кімнаті було темно. Лише за вікном виднілося зеленкувате вечірнє небо та величезна, червона пляшка "Дюбонне".
— Люціє? — покликав у темряві Брозе.
Дружина поворухнулась у ліжку, і він побачив її обличчя. У променях світлої реклами воно здавалось ніжно-рожевим — наче сталося чудо і жінка несподівано видужала.
— Ти, певно, спала? — запитав чоловік.
— Ні, просто так лежу.
— А фройляйн Голланд уже давно пішла?
— Ні. Кілька хвилин тому.