Сьогодні, як на духу, розкажу вам, як мене підвела преса, друковане тобто слово, як воно, оте слово, поклало мене на обидві лопатки, як я витріщив очі, довго кліпав віями, а потім плюнув і вилаявся…
Так от, слухайте… Майте на увазі, що це тільки сьогодні й більше ніколи нікому я цього не розповідатиму. Нізащо в світі.
Те, що ото колись мені трапилось в потязі, коли я в купе розбалакався про літературу з якимось незнайомим мені інженером і той інженер, перебираючи українських літераторів, мене особисто (не знаючи, що то я перед ним) так крив, так крив, що я й совався, й вертівся, й вікно одчиняв (та ще й підтакував, бо вважав за незручне сам себе захищати), — так це все проти того, як мене підвела моя книжка оце недавнечко, — дрібничка…
Є в мене одна сільська усмішка, що зветься "Охорона здоров'я народного". Ввійшла вона в збірку моїх "Сільських усмішок". Висміюю я там сільських "наркомздравів", бабівшептух, а висміюючи, даю зразки їхніх "ліків", молитов їхніх різних од глазу, од сказу й од усього такого іншого…
Написав я ту усмішку колись і подумав: "О! Доб'ю я таки оті забобони! Пропали тепер баби Палажки, бо висміяв я їх круто…" І що ж би ви гадали?
Недавно оце одержав я листа від одного бібліотекаря з одного невеличкого українського міста. І пише він мені отаку пригоду.
Приходить до нього в книгозбірню старезна бабуся й каже:
— Дайте мені книжечку Остапа Вишні, оту, що там про бабівшептух написано.
"Здивувався я, — пише мені бібліотекар, — що така старенька бабуся й цікавиться новою літературою…
— Навіщо вам книжечка, бабусю?
— Перечитати хочу.
— Звідки ви знаєте, що є такий письменник і що в нього є така книжка?
— Знаю. Дочка моя працює в цегельні, так вона брала у вас ту книжечку й читала вдома уголос…
— Так що вам так вона сподобалася, що ще раз перечитати хочете?
— Е, ні! Не те, щоб вона мені сподобалася, а там такі хороші молитви понаписувані од хвороб різних. Як ото брала дочка книжку, так у мене якраз бешиха була… А там молитва од бешихи така ж хороша! Як помолилася я тоді з тої книжечки, одпустило мене зразу! А тепер так мене на кольки взяло, що ні чхнути мені, ні дихнути. Так там, кажуть, і від кольки є молитва, дайте, пожалуста!"
Ну?!
Як вам це подобається?!
Вбив, називається, бабу Палажку! Висміяв!
Я люблю пресу!
Але на цей раз я плюнув і вилаявся! Ну хіба ж таки можна отак підводити?
РАДІО
Чи чули наші батьки отаке, як оце ви тепер щодня чуєте? Та ніколи в світі.
Найбільше й найдовше в наших батьків було радіо, це коли один стоїть на однім березі Ворскли, а другий на другім та:
— Подай перевозу!
На оті тільки метри й була в наших батьків радіохвиля.
А тепер бачите, що воно виходить?
Ми тут у Харкові газету говоримо, а ви десь аж у Шенгеріївці чи в Бирках стоїте, чи сидите собі та слухаєте.
До того вже з цими газетами дійшло, що й очима водити по папері не треба.
Сама в уші лізе.
Ой, до чого ж ми з оцим докотимось?!
До чого нас, грішних, оце радіо призведе?
Я ото колись писав був, що така штука, як голосномовець, як гучномовець, цілий переворот у хазяйстві зробить, бо тим гучномовцем дуже добре можна, сидячи в хаті, горобців на вгороді та хлопців на бакшіполохати.
А тепер уже чого доскочили?
Уже от вигадали отаку штуку, що можна не тільки слухати, як ми тут оце говоримо, а просто перебалакуватися один з одним.
У вас апарат і в жінки, приміром, апарат.
Поїхали ви по снопи, а рубля забули. До апарата зараз:
— Марусю! Рубля забув. Мерщій неси, бо як же ж я ті снопи довезу?..
А вона вам в апарат:
— Про що ж ти, іроде, думав, як по снопи їхав? Про куму?
І летить вам трясця по радіохвилі. З таким апаратом просто — й дома, й замужем. Оришка десь буряки поле, а Андрій тина за сім верст городить. Пополола, пополола й потім до апарата:
— Андрійку, прийдеш увечері! А Андрій в апарат:
— Опридільонно.
А що вже нашим дівчатам городським, що по канцеляріях у нас отут соціалізм будують, так не життя буде, а масниця.
Тепер тільки й розваги, що побігла попудрилась перед дзеркалом, а тоді — боже мій!
Побігла, в апарат потихеньку, щоб ніхто й не чув:
— Колю, Колю! Вже скоро пів до четвертої. Де ждеш?
— На Лібкнехта.
— Цілую.
— Обратно й вас.
Хороша це штука — отакі апарати.
Та треба ж вам сказати, що вигадали ще дивовижніший апарат. Це вже такий, що я б його ніколи не дозволив розповсюджувати.
Такий апарат, братця, вигадали, що й подумати страшно.
Через його, через оцей нововигаданий апарат, видно, що поза хатою, де ви сидите, робиться…
Ви розумієте, що це буде?..
Сидите ви в хаті. Схотілося вам дременуть кудинебудь. Куди?..
Та то вже ваша справа — куди. Яке кому до того діло?..
Жінці ви кажете, що підете на дуже важливий пленум.
А самі вийшли та й чкурнули, куди вже там вам хотілося… А жінка до апарата. І бачить, з яким ви там пленумом засідаєте…
Прийшли ви додому. Ну, ви ж розумієте, яка вже буде після того пленуму дискусія?..
Це — апарат безумовно шкідливий.
Оті всі апарати: гучномовець, приймачі, радіотелефони — то корисні апарати. А це — це язва. Як на мене, я б його заборонив обов'язково. Смертельний бій буде через той апарат, а не життя.
Так до такого, значить, життя ми з вами дожили.
До радіожиття.
І коли вже повигадували такі апарати, що за сто верстов можна буде все бачити й чути, то вигадають же радіо на кожний випадок життя. По радіо будемо ходити, чоботи скидати, спати… І в церкві богу по радіо молитимемось.
А чого, справді, чимчикувати до тієї церкви, коли можна по апарату сказати паламареві:
— Приліпи там, Іване, свічку пресвятій богородиці, а я полежу.
І їстимемо по радіо. Просто в апарат жінці:
— Пообідай, Марино, сама, а мені пусти по радіохвилі борщу на три вольта та вареників на п'ять, бо обідати мені ніколи йти.
Життя буде хороше.
Сидітимемо тільки та в хвильки гратимемо…
МИСЛИВСТВО
Ах, тумани над озерами!
Ах, луки над Дінцем, над Пслом, над Ворсклою!
Ах, ліси! Ах, лани широкополі!
Господи! Та хто ж вигадав оце все?!
Хто вигадав крижня, хто зайця сотворив та лисицю?
Та ви знаєте, що оце все робить з людиною?!
З тою людиною, що в звичайний час життя свого повсякденного нормальніша за нормальних усіх людей, а в суботу або в день перед святом починають у неї (у людини в тієї) бігати очі, починає та людина на кріслі крутитися, соватися, поглядати щохвилини на годинника, а потім непомітно, бочком, бочком, за картуза — і шусть з установи!