Я відповів:
— Сім на дез'ять — сорок п'ять!
— Ага!
ТА ДОКИ Ж?!
Народиться таке синеньке, маленьке, слизькеньке, кавкає…
— Дівчинку бог послав.
— Дівчинку?
— Атож.
— Краще б хлопець.
Отак і починається. І отак, як почалося, весь час:
— Краще б хлопець! Так і росте.
І гуси пасе.
— Ні, якби таки хлопець!
І корови пасе, та ще й рушника чи уставку вишиває, а хлопець цигарку в той час крутить. Хоч з капустяного листя чи з кізяка крутить… І всетаки:
— Якби таки хлопець!
І підростає, і по хаті товчеться з ранку до вечора, і спини не розгинає од роботи од тієї каторжної, а воно тобі батько вийде на колодки, люльку засмале, пихкає й сумує перед сусідами:
— У тебе, Іване, добро! Два сини! А мені нещастя: Марина та Уляна… Бабське військо!..
І далі.
Сиди ото: мий, ший, вишивай, пряди, вари і чекай… Чекай, доки який-небудь "принць" із картузом набакир, із цигаркою в зубах чвиркне з губів та процідить:
— Мабуть, я тебе, Уляно, посватаю… Ще не зовсім надумав… Може, тебе, а може, Ониську… Подивлюся ще…
Потім таки поставає який-небудь "принць". І ходить, як Вільгельм Гогенцоллерн, імператор єрманський, по' хаті.
— Наварила?
— Сорочку помила?
— А свині винесла?
— А чоботи мені помазала?
— Ти мені не той… А то я тебе той…
А потім і в неї маленьке й синеньке й кавкає.
Бог послав.
Вона до "принця":
— Може б, ти, Степане, дитину подержав, доки я хоч розчешусь.
— Держи, коли ото виплодила. Воно мені без надобності.
І так ото все життя.
Та трясця ж його матері!
Дівчатка! Та до школи! Та до хати-читальні! Та до комсомолу!
Та доки ж воно ото так буде?! Ану, візьміться!
БЕРЕЖІТЬ ДОБРО ДЕРЖАВИ
Кампанію, значить, таку оце ми всі скопом розпочали поважну…
За ощадливість, за бережливість, за економію боремося…
Щоб кожна наша копійчина марно не пропадала, щоб не просвистували добра народного, щоб не казали, тикаючи, приміром, на кооператора, чи там на кого іншого:
— Просвистався, сукин кот. Плакали наші грошики!
Отака кампанія розпочалася…
Що ж вона значить, ця кампанія?
А от що…
Чули ж ви, мабуть, про такі дуже хороші штуки в наших господарських органах, як от: усушка, у т е ч к а, утруска, командировочні гроші, надурочні, н а г р а д н і і т. ін.
От купили ви, приміром, шкіри чи там цукру для крамниці…
Купили сто пудів, а доки привезли та доки воно в крамниці трохи полежало і "всохло", чи "втекло", чи "втрусилося" пудів із п'ять…
Що ти з ним зробиш, з іродовим цукром?
Сохне. Сохне, холера, так сохне, так утрушується, так розсипається, що волосся догори лізе.
А потім ревізія.
— Де цукор?
— Утрусився.
— Як утрусився?
— Їй-богу, утрусився. Щоб я з оцього місця не зійшов — утрусився… Я вже сів перед лантухом, прошу його: "Та не втрушуйся, голубчику…" А він утрушується… І нема тепер п'яти пудів…
Так і з всілякими командировочними грішми… Поїдеш ото купувати мануфактуру в город… У городі по 45 коп., а доки до села довезеш — 1 крб. 45 коп.
— Та й дорого ж.
— Е! Дорого. Сам би поїхав та й узнав, чи дорого, чи не дорого. Дорого… А прожить у городі… А довезти… Дорого… Та "всохло", доки доїхав, аршин із п'ятдесят.
— Як усохло?
— А так. Мокру мануфактуру продають… А воно мокрий аршин — довгий аршин… Віз, а сонце припекло, аршин і покоротшав… І нема тепер п'ятдесят аршин… А ти кажеш: "Дорого…"
Отаке в нас було… І є отаке в нас і досі… Так от тепер, щоб такого не було… Тяжко це, та нічого не зробиш: треба щось робити… Бо вже так почало "всихати", що як не візьмемся як слід за цю справу — самі повсихаємо.
"ПІДКАЧАЛА"
Розкажу я вам, братця, яка трагічна пригода сталася в одному дуже кооперативному місті.
Старовинне таке було собі (та й досі, положим, воно є!) місто… І кооперація в тому місті квітла буйно та розложисто… Та було там усе, чому бути слід у всякому дуже кооперативному місті… Не "шлях" у тому місті "до соціалізму" був, а паркет. Не йди, а пливи.
Так от… Було собі отакео, як бачите, місто…
І замаячило в тому місті одного разу гасло:
"Жінку до кооперації!"
Його, те гасло, й підхопили:
— Ай справді! "Соціалістична республіка"… "Дорогу жінці"… "Міжнародний жіночий день…" Кожна кухозарка повинна вміти керувати державою… Треба, братця, й нам! Що ж ми, не громадяни республіки соціалістичної, чи що?! Проведемо!
А в місті тім та була собі жінка, вчителька, що дуже кооперацією цікавилася і на кооперації таки непогано й зналася… І взагалі в громадському житті тая жінка неабияку роль відігравала: вона й по дитячих будинках, і по охматдитах, і по "каплях молока"… Енергійна і розумна…
Можна й на ім'я назвати: Катерина Петровна Григоренкова її звали…
І залунало в кооперативних колах:
— Катерину Петровну на члена правління райспоживспілки! її!
Вибрали…
А на першому засіданні нового правління хтось пустив:
— А що, як ми Катерину Петровну та на завідателя торговельним відділом?! Га?!
А чоловіки зразу поміж себе:
— Шушушутшу! А давай!! І призначили.
Катерина Петровна погодилась:
— Що ж?! Торговельний то й торговельний! Спробуємо!
І взялася Катерина Петровна керувати торговельним відділом райспоживспілки у дуже кооперативному місті…
Справа велика, справа серйозна: торговельні операції на сотні тисяч, склепи, комори… Мільйонне майно…
Сіла Катерина Петровна за стіл за свій, глянула на накладні та на дублікати:
"Не підкачай, Катерино! Ти перша в цім місті!"
І запрацювала.
Працює тиждень, працює другий… Нічого, справа йде потроху.
Аж ось правління:
— Збирайтеся, Катерино Петровна! Поїдете, треба велику партію шкіри закупити!
— Поїду, раз треба!
Поїхала.
За тиждень назад.
— Уже?
— Вже!
— Купили?
— Купила.
— Почім за пуд?
— Тридцять шість, найкращого дублення!
— Як? Ми ж по тридцять дев'ять брали.
— Пощастило, значить, дешевше купити.
— Може, сорт не такий?
— Ні, найкращий!
— Гм! Подивимось!
Подизились — сорт справді найкращий.
— Гм! Не забудьте ж, Катерино Петровно, звіт до бухгалтерії… Скільки ви там на поїздку витратили. Гостиниці там, візники, носії, обіди, залізниця.
— Та дрібниця… Тільки за квитки залізничні та за підводи, що крам везли… Зупинялася в знайомих, їздила трамваєм, а більше пішки. Сьогодні напишу…
— Гм… (Це — один член правління).