— Авжеж! Я думала над цим,— каже Оксана.— Коли б вони обидва допомогли нам утекти.
— Е ні, не те! Втеча, як казав побратим мого Богданка, небезпечна й непевна. Але як прийдуть тут, під Аслан-Кермень, тоді... не знаю ще як, але все ж до чогось можуть нам бути потрібні,— говорила княгиня.
— Може, й так,— признала Оксана.
— А ти, Катре, любиш цього вартового?
— Я й не приглянулася ще йому,— відповіла Катерина, але зараз уся знову зашарілася на виду, мов спіла калина.— Я й не знаю, як він міг залюбитися в мені? Я ж усе ходжу в заслоні.
— Вже він якось бачив твоє лице,— каже Оксана весело.
— Ну а ти, Оксано, не знайшла собі тут судженого? — питала княгиня жартома.
— О, я? Я коби на Україну, там уже чоловік жде на мене. Я була б і не попалася в полон, коли б не виїхала з дому, відвідати батька. Та попала на таке! Навіть не знаю, що з батьком сталося, чи вбили його, чи живе ще,— докінчила сумно.
— Така наша доля,— сказала й собі сумно княгиня Оленка,— але Бог милосердний, не опустить нас.
Минали дні за днями. Княгиня Оленка терпляче дожидалася приходу запорізького лицарства під Аслан-Кермень...
Вже листя в садку замковому на деревах під холодним подихом осені в'яло, опадали пелюстки пізніх рож в квітнику, а князя Богданка з запорізьким лицарством як нема, так нема. Ні вісточки, ні чутки про них...
А третього дня, як княгиня Оленка цей сон мала, заметушилися всі в городі.
Біготня. Військо оружиться, пушкарі біля гармат пораються.
— Що це?! Все на мури, на заборола йде... Прибіг Алі:
— Княгине,— шепоче,— козаки облягають Аслан-Кермень. Хмари, хмарища їх! А проводить ними, кажуть, славний Богданко!
Княгиня не стрималась:
— Він, він є! Прибув!
— Тихо, ласкава пані,— заспокоює її Алі,— щоб не почули... Княгиня вспокоїлася трохи.
— Алі, ти християнин? ' ,
— Так, пані.
— Я знаю твоє життя, твої пригоди. Та відкіля ти родом?
— Яз Венеції, княгине.
— І вернеш тепер туди?
— Може, не знаю! Та правду сказати, чого мені там! Я радий би, княгине, коли твій князь визволить нас, піти тобі служити.
— Добре, добре, Алі! Коб тільки Бог допоміг нам вирватися відсіля.
Алі поклонився й відійшов, а княгиня впала навколішки, молилася. На молитві й застали її Оксана і Катерина.
— Чули що? — питає княгиня в них.
— Чули,-— каже Катерина,— не тільки чула я, але й бачила. Такого війська, такого лицарства, що окбм не проглянути!
— Слава Тобі, Господи! — каже княгиня.— Може, скінчаться муки мої та ваші? Ех, як би я хотіла побачити військо наше.
— Можна, княгине. Із горища гарему видно, ми вже виходили туди дивитися.
— Можна? Ходім,— каже княгиня.
Вузенькими східцями повели Катерина й Оксана княгиню на горище.
На горищі невеличкий отвір, прозір малесенький.
— Ось туди можна глядіти, відтіля видно все, як на долоні. Княгиня підступає до отвору з трепетним серцем. Виглядає крізь
отвір і бачить: Дніпро вилискується в сонці, рідний Дніпро! Дніпро, батько й краса України, Дніпро, що золотоверхий Київ пропливає, той самий, що за порогами славну Січ пестить, що лицарів запорізьких у чайках бистрих на бої, по славу носить. А над ним, над його берегами вони, діти його, лицарі чубаті, запорожці славні! Багато їх, багато, справді оком не проглянеш...
І хочеться їй закликати, голосно закричати:
— Я тут, тут, Богданочку! Я бачу тебе, бачу! А ти, милий, чи бачиш мене?!.
Та не крикнула. Біля неї невільниці Катерина й Оксана,— їх вид пригадав їй усе, отямив її,— не^ можна кричати!
— Княгине, може, вже ходім! Небезпечно так довго тут бути. Можуть зауважити, що нас нема, шукати за нами можуть,— говорить Оксана.
— Постривайте ще трішечки, ще крихіточку! Там є він, він — мій Богданко! Хай надивлюся на нього, натішуся ним...
А по хвилі:
— Зійди одна надолину та стань на варті. Як буде небезпека, як шукатимуть за мною — даш знати.
— Я зійду,— каже Оксана. І збігла східцями надолину. А княгиня далі дивилася на табір.
Приводять три коні. Сідають. Богданко сідає на білого. їдуть. Лужиться з ними більший відділ із табору. їдуть, їдуть під мури города. Зникають із овиду.
— Ходімо,— каже княгиня. Зійшли. Надійшла Оксана.
— Ну, що? — питає княгиня.
— Нема нікого. Мов вимело всіх...
І справді, тихо було в гаремі й скрізь. Жінки в інших кімнатах збилися в купу в тривозі. Мужчин ні сліду. Усі подалися на мури. Баша на генеральній раді замкової старшини.
Турки гляділи цікаво із-за заборол на мурах, що думають робити запорожці...
Аж побачили їздців на конях. Попереду отаман на білому. Перед отаманом козак із білим платком на списі. Парламентар. Біля нього сурмач. Прикладає сурму до уст. Грає. Турки з мурів нащурюють вуха. Парламентар підносить прапор, дає знак, що хоче говорити. Старший над залогою підходить до краю мурів:
— Що вам треба? — питає.
— Князь Богданко Ружинський, гетьман славного Війська Запорізького хоче розмовитися з вашим башею, начальником Аслан-Кер-меня,— кричить парламентар, розтягуючи слова, щоб виразно можна було чути його.
— Не можна! — відклику є турок.— Баша на генеральній раді.
— Все одно, клич його зараз. А ні, то на порох рознесемо ваше гніздо, не пощадимо нікого. Клич його зараз,— кричить козак.
— Не боїмося ми твоїх погроз! — кричить турок.— Мури в нас кріпкі, вояки хоробрі. Але йду, сповіщу башу. Що він скаже, так буде...
— Іди! Гетьман Богданко жде! Прийшов старшина до баші.
— Був парламентар від козаків, а радше від їх гетьмана,— каже старший, низенько кланяючись.
— І чого ж він хоче?
— Жадає, щоб ти, милостивий башо, вийшов до нього на розмову.
— Я? До нього на розмову? Чого?
— Не казав чого. Грозив тільки, що коли не вийдеш, то козаки рознесуть на порох Аслан-Кермень і нікого не пощадять.
— Не так воно легко здобути Аслан-Кермень, добре він укріплений.
— Що ж відповісти їм? Козацький гетьман жде під мурами на відповідь. ^
А Пшерембський думав:
"Знаю я, чого він зажадає. Зажадає, щоб я звернув йому жінку. Цьому ніколи не бути. Не на те я взяв її, щоб віддавати. Але піти, почути, чого він хоче, можна".
І каже голосно старшині:
— Я йду!
Пішов зі старшиною. Вийшли на вежу.
— Ось я, княже Богдане Ружинський, чого тобі в мене треба? Князь Богданко піднявся на стременах: