І відчитав королівський універсал:
"Ми, Степан Баторій, король Польщі, Великий князь Литви й Руси, чинимо відомо, всім загалом і кожному зокрема, кому це знати належить, що знані нам хоробрість і заслуги славного Війська Запорізького, й, узявши на увагу ці послуги його для християнства, ми признаємо за славним Військом Запорізьким володіння городами Трахтемиро-вом і Чигирином та всім Дніпром від Трахтемирова до Лиману, а вбік од Дніпра на захід — по річки Буг і Синюху, а на схід аж до річки Донець та Дін".
І далі було там ще багато похвал та признань "славному Війську Запорізькому Низовому", а під сподом:
"Стверджуємо це все нашим королівським підписом і печаттю королівською. Дано в нашому столичному городі Кракові Р. Б. 1576 місяця Августа 20 дня".
І передав універсал кошовому. Кошовий передав його січовому писареві до перехову в січовій канцелярії.
Кошовий подякував послам за труд й запрохав їх на "небагатий та непишний січовий обід". Але цей "набагатий та непишний обід" не був звичайний січовий обід. Готував його найкращий поміж січових кашоварів, було чимало всякого м'ясива, були меди та вина дорогі.
При обіді знову поплили промови, одні одних старалися перевищити в чемностях та похвалах.
Прощали королівських послів залпом із самопалів та січових пушок.
Вдоволені вертали посли:
— То, пане добродію, не що-небудь, ота Січ,— говорив один посол до другого,— це сила! За їх плечима можемо бути безпечні перед бусурманами.
— Ба,— казав другий,— коби й нам не загрозили?
— Га, це вже від нашої політичної мудрості залежить, щоб уміти з ними все в приязні жити,— говорив перший.
— Та так! — признав другий посол.
А князь Богданко, як посли від'їхали, подумав: "Тепер можу вже рушати на Аслан-Кермень. Боже, поможи мені визволити Оленку мою!.."
XII
— От і гарно, що ти здорова та повеселішала, княгине,— говорив Пшерембський, як по довгому часі завітав до неї,— тішить, дуже тішить мене, що ти, княгине, весела. Я рад тобі неба прихилити, щоб ти тільки забула його, свого першого чоловіка. Забудь його, забудь, княгине!
Княгиня не відповідала. А Пшерембський далі наставав на неї:
— Ти ще не перестала його любити?
— Ні, ще не перестала,— відповіла княгиня Оленка коротко. Пшерембського втішило, що вона так відповіла йому.
"Ще не перестала,— повторив він у думці її слова й думав далі,— значить, не каже вже, що ніколи не перестане його любити. Це добрий знак, а ще кращий знак, що вона весела. Вона буде моя!"
— Ну, бувай здорова, княгине! Зоставляю тебе саму, не буду докучати. Ждатиму, поки сама не покличеш мене й не скажеш: "Я твоя".
Вона подумала:
"Будеш ждати до Страшного Суду. Там покличу тебе, обжалую перед Всевишнім. Тут не діждешся ніколи".
Мовчки рухом голови попроїдала його. Та він оглянувся, нагнувся до її руки та поцілував палко. Мимовільним, скорим рухом відтягнула вона руку від його губ і встала.
Він іще раз поклонився і вийшов.
А вона підійшла до невеликого заґратованого віконця й гляділа на клаптик неба, що виднів над подвір'ям. Вечоріло вже. На небі запалювалися перші зірки. У вікно несло свіжим та милим запахом із недалекого квітника. Ніжненький легіт подував крізь грати, ласкав її біле лице.
— Боже, Боже, як гарно на твому світі, як любо! А там у нас, на Україні, там іще краще! Там не мусила б я так сидіти, як тут, у заперті. Богдане, Богданочку мій, чи прийдеш ти по мене! Та коли? Чи довго ще ждати, каратися мені тут у клятого потурнака в неволі? Чи видержу я? Ба видержала досі, не пропала тоді, коли не було надії або була маленька й непевна, то тим більше видержу тепер, коли напевно знаю, що він прийде визволити мене.
І вже веселіша закликала до себе Катерину та Оксану. Випитувала їх про всячину. А Оксана сміялася:
— Княгине, наша Катря геть завернула голову одному з вартових. Він так лупає за нею очищами, трохи не з'їсть її.
Катерина затулювала рота Оксані:
— Це неправда, княгине-пані! — каже.
— Еге ж, неправда! Мені Алі казав,— говорила Оксана.
— Алі казав, але ти не бачила. Алі дурив,— боронилася ще Катерина.
— Не дурив, ні! То, княгине, Алі запізнався з одним ченцем, не нашим, а латинським. Таким в білій рясі. Алі ходить до нього, щоб учив його правд християнської віри,— каже Оксана.
— А йому що сталося?! — зчудувалася княгиня.
— Я й сама не знаю! Він каже, що його батько й мати не тутешні, а десь із півдня й були християнами. Як він був малий, то мати вчи-ла його християнських молитов і про християнського Бога говорила йому. Та батько й мати його скоро померли, й він малим хлоп'ям залишився круглим сиротою. Його спадщиною опікувався його стрий, що був дуже ласий на його майно. І як йому було 10 літ, виїхав з ним у Туреччину, тут продав його бусурманам. Турецький купець скалічив його, уже як євнуха продав далі. Так переходив він із рук до рук, а перед трьома роками купив його Пшерембський.
Княгиня Оленка слухала цікаво Оксаниного оповідання, в її очах закрутилися сльози.
А Оксана оповідала далі:
— Пшерембський дуже сподобав собі Алі, не продав би його ні за які гроші. Любить його за красу й за голос гарний.
— Справді, він дуже гарно співає, голос має чудовий,— признала княгиня Оленка.— А по хвилі каже:
— Тепер я розумію все. По всьому, що я довідалася, не дивно мені, що він ходить до католицького ченця. Але, видно, й відважний, що на-ражується на небезпеку. Його ж можуть приловити, а тоді:..
— Е, він не боїться, бо й самому баші байдуже, куди він ходить. Та й обережний він дуже. Він і цього вартового, ще в Катрі за-любився...
— Ти знову своє! — перебила Катерина. Та Оксана не дала перебити собі й говорила далі:
—...потайки навертає на християнську віру. Казав йому, буцімто Катря переказувала...
— Я ніщо не переказувала! — перебила знову Катря й уся зачерво-нілася по самі вуха.
— Я ж не кажу, що ти переказувала, тільки, що Алі казав, буцім ти переказувала, що можеш любити тільки християнина.
А княгиня:
— То Алі гарно говорив від твого імені, Катре. Катерина не відповіла, а Оксана говорила:
— А він на це: "То я стану християнином і втечу з нею". Тут княгиня:
— А знаєте, що він може стати нам у пригоді.