Літо в Алжірі

Страница 2 из 3

Альбер Камю

В Алжірі продають іноді в кінотеатрах м'ятні пастилки, які мають червоні написи, конче необхідні для того, щоб зародилося кохання: питання — "Коли ми одружимось?", "Чи кохаєте ви мене?" та відповіді — "До безтями", "Навесні". Підготувавши відповідно грунт, ними пригощають сусідку, яка відповідає тим самим або прикидається, ніби нічого не розуміє. У Белькурі не одна пара познайомилась і розпочала потім сімейне життя завдяки пригощанню м'ятними цукерками. Цей факт дуже добре характеризує дитинну вдачу місцевих людей.

Ознака молодості — це, мабуть, чудесна віра в те, що щастя досягти неважко. І ще більше — впевненість, що треба квапитись жити, сягаючи в цьому до марнотратства. У Белькурі, як і в Баб-ель-Уеді, одружуються рано. Працювати також починають дуже рано і за десять років проживають усе людське життя. Тридцятирічний робітник витратив уже всю свою снагу і тепер з дружиною й дітьми доживає віку. Його щастя було коротке і невдячне. Як і, зрештою, його життя. Люди тоді розуміють, що вони народилися в такому краю, де все те, що їм давалося, згодом відбирається назад. Серед цього достатку й щедрості життя збивається на манівці пристрастей — раптових, буйних, великодушних. І треба його марнувати, а не будувати. Звичайно, тоді не до роздумів, не до бажання вдосконалюватися. Так, наприклад, поняття пекла тут — усього-на-всього кумедний жарт. Подібну вигадку можуть дозволити собі тільки дуже побожні люди. Я переконаний, що в усьому Алжірі слово "побожність" — порожній звук. Ні, ці люди мають свої принципи. Вони мають власну і досить особливу мораль. Вони шанують матір. Вони поважають дружину. Вони турбуються про вагітну жінку. Двоє ніколи не нападуть на одного, бо "це підло". Хто не дотримується тих елементарних засад, "той нелюд". І це видається мені справедливим і переконливим. Ми все ще несвідомо зважаємо на цей вуличний кодекс — єдино безкорисливий кодекс, мені відомий. Водночас він позбавлений дешевої моралі. Коли поліцейські ведуть по вулиці арештованого, я завжди бачу в юрбі співчутливі обличчя. І, ще не знаючи, хто він — злодій, вбивця чи просто бунтар, люди кажуть: "Бідолаха" або з відтінком захоплення: "От пірат". Є народи, народжені пишатися і жити. Проте саме вони приречені на нудне існування. І саме вони найбільше бояться смерті. Крім плотських радощів, розваги цього народу безглузді. Товариства службістів і "товариські" бенкети, кіно за три франки і місцеві селянські свята — вже віддавна ці розваги вдовольняють тих, кому за тридцять. Недільні дні в Алжірі найпохмуріші. Хіба може бездуховний люд творити міф з мерзоти свого життя? Карикатурно й огидно виглядає тут смерть. Життя тут стадне, зате вмирає люд без віри і без ідолів самотньо. Паскуднішого місця, ніж кладовище на бульварі Брю, я не знаю, і це поряд з одним з найкращих куточків світу. Жахливе скопище на чомусь чорному-пречор-ному наганяло нестерпний смуток від цього місця, де смерть показує своє справжнє обличчя. "Минає все, — промовляють зроблені у формі серця обітниці, — спогади зостаються". І всі чіпляються за цю сміховинну вічність, щоб здобути серця тих, хто нас любив. Скорботу передають стереотипними фразами; вони адресуються покійникові від другої особи — ти завжди залишишся в нашій пам'яті; понура вдаваність, призначена для мертвого тіла та мертвих почуттів. На іншій могилі серед цілого моря квітів і мармурових птахів така ризиковна епітафія: "Твоя могила ніколи не залишиться без квітів". Але одразу ж ти заспокоюєшся: напис, зроблений на букеті з позолоченого штучного мармуру, дуже зручний для живих, як і ці безсмертники, що завдячують своїй пишномовній назві тим, хто ще стрибає на ходу в трамвай. Оскільки треба йти в ногу з життям, то класичну кропив'янку замінюють інколи чудернацьким літаком із бісеру, а в кабіну пілота саджають простакуватого ангела, начеплюючи йому, всупереч логіці, пару чудових крил. Але як же це так виходить, що ці образи смерті невіддільні від життя? Зовсім різні цінності тут тісно переплетені між собою. Улюблений жарт алжірських службовців з похоронного бюро, коли вони їдуть упорожні, — це гукнути до гарних дівчат на вулиці: "Ходи сюди, люба". У цьому, звичайно, легко можна вбачити певний, хоча й дещо прикрий символ. Блюзнірською може видатися також супроводжувана примруженням лівого ока репліка на повідомлення про смерть: "От бідолаха — він уже ніколи не заспіває" чи, наприклад, слова жительки Орана, яка ніколи не любила свого чоловіка: "Бог мені дав його. Бог і забрав". Зрештою, я не бачу в смерті нічого священного, а, навпаки, відчуваю, яка велика дистанція між страхом і пошаною. Як жахливо померти там, де все кличе до життя. Проте саме під стінами цього кладовища молоді люди з Белькура призначають побачення, і дівчата мліють од поцілунків і пестощів. Я, звичайно, розумію: не всі можуть сприйняти той народ. Тут інтелігентність важить не так, як в Італії. Розум тут не головне. У тутешніх над усе культ тіла, і вони черпають у цьому свою силу, свій наївний цинізм та дитячу пиху, яка аж ніяк не похвальна, їм ставлять на карб "таку ментальність", тобто такий спосіб бачення і життя. Це правда: така життєва буйність несе деяку несправедливість. А проте це народ без минулого, без традицій, але не без поезії, поезії суворої, плотської, аж ніяк не ніжної; поезії їхнього неба, по правді, єдиної, яка мене бентежить і зворушує. Антипод цивілізованого народу — це народ-творець. Бачачи, як ці варвари вилежуються на пляжах, я таки сподіваюся, що, можливо, вони несвідомо формують зараз образ нової культури — гідний людської величі. Увесь цей народ, кинутий у сьогодення, живе без міфів, без утіхи. Всі свої блага він пов'язав з цією землею і з тих пір беззахисний перед смертю. Він розтринькав усе багатство фізичної краси. І разом з ним — незвичайну жагу, яка є неодмінною супутницею цього скарбу без майбутнього. Вся їхня діяльність пройнята огидою до стабільності й безтурботним ставленням до майбутнього. Люди поспішають жити, і якщо тут і народиться якесь мистецтво, то все одно воно коритиметься цін нелюбові до всього тривкого, яка спонукала ще греків тесати з дерева першу колоду. І все ж таки можна, звичайно, знайти як почуття міри, так і надмірність на запальному й пристрасному обличчі цього народу, в цьому літньому, позбавленому ніжності небі, під яким можна вишукати будь-яку істину і на якому жодне облудне божество не позоставило слідів надії чи спокути. Між небом і звернутими до нього обличчями немає нічого, де могли б зачепитися міфологія, література, етика чи релігія, оце лише каміння, плоть, зірки й істина, до якої можна доторкнутися рукою.