— Є,— кажу я мадам і дістаю з палатки алюмінієвого гребінця.
— Я йому цього ніколи не прощу! Ніколи! — холодною сизою рукою вона бере гребінця і йде до Десни розчісуватись. Її зачіска нахилилась над водою, як розпущений жовтий парашут.
— Дайте мені закурить, бо в мене від оцієї проклятої ожини вже язик, як мій купальник, бачите який,— вона показала мені свого чорно-фіолетового язика. Блисни з нього блискавка, і загрими грім — гроза, якої не бачив світ.
— У вас у палатці хтось є?
— Є.
— Нічого. Я ляжу. Ви що, не бачите, як я тремчу? Тільки не будіть мене!
— А як же Боря? З'явиться раптом Боря?
— Він мене, паразит, покинув. Висадив і покинув. Всі ви однакові! Я б убила його або задушила!
"Приходь до мене у печеру" фіолетово впірнає в палатку — і її не стає.
Коником попирхує з палатки син, тоненько підспівує йому "Приходь до мене у печеру", двоє "дикунів" спинами до мене від своєї халабуди жують картоплю і зиркають через плече: чи піду я до озерця?
В озерці, якраз навпроти того берега, де живе лисиця, у нас із кумом під жовтими ліліями лежить верша — звечора кум накидав у вершу макухи, і на ранок один-два мильногубих линки — в ній. Ці ж двоє "дикунів" не можуть жити, аби чого не вкрасти: я зранку на озерце до верші,— кум з кумою відпочивають,— так вони вже у нашому погребі: брали, правда, небагато — одну-дві консерви чи баночку майонезу. Вчора кум їх відспівав і сказав, що ви такі ж самі "дикуни", як і ми, а ще раз застану біля нашого погреба — забудете, звідки ноги ростуть.
"Дикуни" пускалися з кумом у розбалакування і про те, і про се, діло доходило до японських магнітофонів, але кум стояв на своєму, казав, що повідриває їм ноги, і йшов у намет.
Як би зараз мені та пригодився біля нашого погреба отой собачка! Останнього разу, цієї весни, коли я летів з БАМу, з Якутії, в радгоспі Первомайському продимлена і легенька,— соснова стружка,— якутка, коли почула, що я з України, благала: ну, хоч оцього собачку на згадку візьміть... Її чоловік у сорок третьому шостого листопада загинув під Києвом, коли наші брали назад Дніпро... Вона була сліпа, і з її очей по сивих зморшках текли сльози. Цуцик теж був сліпий, йому не минуло тижня, і з його рота пахло пряженим соняшниковим насінням, та й мати його стуманілими від важкого передчуття очима просила мене, щоб я не забирав її грудного синочка...
Я гукнув кума. На цей раз з кумової палатки висунулось дві ноги, кумова і куми, полоскотали пальцями пісок, сказали мені — не будіть! — сховалися у палатку знову.
Най-най-най, ну, як би це сказати, найхолодніше впірнати в холодну придонну воду, пекучу озерну джерельну воду за вершею, коли з твого тіла не вийшов луговий сінокісний літній сон. Жовті озерні лілії помічають тебе ще від палатки, а ті, між якими ти зараз впірнеш за вершею, жовто темніють від страху, а сині бабки на них і синя бабка ота кабанова, не досушивши з ночі крила, зриваються і мерехтять. Маня з жовтою кульбабою в губах з того лисячого боку озера дивиться на тебе і стоїть. Чайки верещать. Водяні жуки — хто куди. Молоді невибігані деркаченята вишустуються з лози і — подалі від дому. Одна лиш лисиця у звіробої під грушкою з старого берега облизується і грає малиновими єхидними очима: так-так, придурчику двоногий і цивілізований, лякай їх усіх, хай бояться тебе, та швидше впірнай по вершу, та витягай вершу на берег, вибирай з неї рибу і мені, добрий, кинь у траву під лозу пару окуньчиків, бо ти знаєш, що у мене діти малі і їм ще цицьки треба!.. Проси хто інший — зробив би навпаки, але раз просить лисиця — пірнаю...
Водяна дрібнолиста кропивка по-морозячому покусює шию, тугі, гадючі тіла обмулених лілій липко в'ються по тілу, відштовхую їх руками, вода холоднішає, вже скоро й дно, джерела б'ють знизу в обличчя, де ж верша, вершо, де ти? — мац рукою туди, мац другою сюди,— нема верші, і повітря нема, треба випірнати нагору, бо задихнуся, вже задихаюсь! — перевертаюсь ногами, як гумові, і темні, і в'юнкі зашморги лілій обплітають мене по ногах і руках і за шию, обплели, тримають посинілого, синього вже тримають...
Всі: ясно і твердо живущі на небі і на землі — жайворонки, хмари, Маня, лисиця і ще хтось, побачивши моє живе буро-синє обличчя поміж вінценосними ліліями,— посміхаються...
Скільки води може вилитися з нахлебтаної людини, щоб на березі затопити приозерні голубенькі незабудки і впасти на них під лозу на свою ж таки кимось випотрошену голісіньку вершу?.. Так що не буде тобі сьогодні, лисичко, рибки, лови сама!
Тим часом з намету вирачковує ошелешений мій малий, і наполохані його очі стрибають по Десні і пісках, на луг, на копицю, на небо, рот відкритий, язик на губі, темною голівкою — таким собі кавунчиком-туманцем — і туди, і сюди,— батька нема, пропав десь батько! Лишився на світі сам! Але малий ще не вірить, зазирав в палатку, як саме кричить уві сні "Приходь до мене у печеру", і вже тоді дає дьору!.. На стежку під ожиною саме виповзла погрітися вужиха з вуженятами, підставили під сонечко свої слинькуваті очі, як мій малий з розгону наступив вужисі на хвоста, зойкнув і остовпів.
Вужиха з вуженятами кинулася від нього в ожину, а мій малий ще стояв з відкритим ротом, наче проковтнув гарячу з вогню картоплину.
— Не бійтеся! — сміялася вужиха до вуженят.— Це син отого, що на копиці ночує.
— А як він нас поїсть? — перешіптувались скручені вертутками вуженята.
— Не поїсть. Він — не лисиця. Вони їдять консерви.
Моїм малим перекрутило на стежці, і він подріботів до палатки. Та треба ж було, щоб цієї миті стежку перебігало двоє голопузих деркаченят, а з-за нашої палатки знялася чапля і скинула йому на плече свій сніданок, аж ляснуло йому по плечі. Малий присів. А далі —звідкілясь узялась оса і, панюхавши з рота запах солодкого і золотого Маниного молока, засурмила перед його ротом ближче і ближче до язика...
— Д-д-д-д...— дидикав у мене на грудях славний продовжувач нашого роду, майбутній мер земних і небесних благ, цар природи, підкорювач космосу і прочая.— У днашій дпалатці дхтось!
— Ну чого ти злякався, дурненький? Це чужа тьотя прийшла сьогодні до нас, заблудилася і попросилася переночувати. Вона передрімає, встане і піде.