Репертуар як репертуар.
Театр охоче відвідують любителі музики, співу, танців…
Грає театр в історичному театральному будинку, збудованому 1867 року і прикрашеному двома меморіальними дошками про знаменні події, що тут відбувалися, і видатних театральних діячів, які тут працювали.
Перша меморіальна дошка:
Цей театр збудовано в 1867 році для аматорського гуртка сценічного мистецтва, створеного і керованого І. К. Тобілевичем (Карпенком-Карим) та М. Л. Кропивницьким. Під їх режисерством та керівництвом в м. Єлисаветграді в другій половині XIX століття з аматорського гуртка сформувався новий народнопобутовий реалістичний театр.
Друга меморіальна дошка:
В цьому театрі в другій половині XIX та на початку XX століття працювали корифеї українського театру:
Іван Карпович ТОБІЛЕВИЧ (КарпенкоКарий)
Марко Лукич КРОПИВНИЦЬКИЙ
Микола САДОВСЬКИЙ <М. К. Тобілевич)
Марія Костянтинівна ЗАНЬКОВЕЦЬКА
Михайло Петрович СТАРИЦЬКИЙ
Панас САКСАГАНСЬКИЙ <П. К. Тобілевич)
Як бачите, Кіровоградський театр імені Кропивницького є спадкоємцем великих історичних театральних традицій.
Ми не маємо ніякого сумніву, що наші онуки, які займатимуться театрами та іншими видовищними підприємствами, оточать Кіровоградський театр особливою увагою, подбають про те, щоб тут виставляли п'єси наших класиків так, як вони їх понаписували, і так, як вони їх грали, а також вважатимуть за свій культурний обов'язок хоч раз у житті відвідати цей театр — початок початків українського народного реалістичного театру.
Онуки, вони будуть спритніші за нас, дідів, і обов'язково зроблять це…
Не можна сказати, що й ми, діди, спали і нічого не робили для увічнення пам'яті наших славнозвісних корифеїв українського театру. Промайнула недавно у газетах звістка, що Міністерство культури УРСР вже ухвалило вистругати довгого дрючка, щоб повиганяти кози з хутора "Надії", де довго жив, працював, помер і похований Іван Карпович КарпенкоКарий, і взяти той хутір під свою охорону.
Отже, зроблено з цього боку немало. Простотаки багато зроблено. Міністерство може пишатися: вже є дрючок… Поки що є й кози, що нівечать хутір "Надію", та вже коли придбано дрючка, не мине й кількох років, — повиганяють і кози! Товариші з міністерства вже як візьмуться, так тільки держись!
А поки що театр імені Кропивницького переживає ту пору, коли йому доводиться мати справу здебільшого з водою, ніж з квасом.
Найнещаснішим для театру був рік 1954й. Колишнє керівництво театру, якто кажуть, наламало дров, привело театр до великих збитків. За що його Міністерство культури і покарало. Але кари зазнав і сам театр, його було віднесено до тієї категорії, чи до "пояса", про які кажуть, що це така "худа" категорія, що ніякий "пояс" не держиться.
Скасовано хор. Тепер у хорі співають всі актори — із голосом, і без голосу…
Уявляєте собі, що воно виходить?..
Оркестр тепер у театрі складається із шести одиниць.
Чому з шести? Очевидно, щоб не заглушав хору, бо хор без хору і оркестр із шести чоловік може заглушити.
Так і живе театр імені Кропивницького в тому будинку, на якому красуються знамениті меморіальні дошки.
Проте, невважаючи на такі умови, театр за 1955 рік дав сто дев'яносто дев'ять виїзних вистав і план виконав.
Ну, ясно, що після такого напруження "пояси" на колективі сильно покоротшали, і члени колективу примушені шукати роботу там, де не така "худа" категорія.
До цього можна додати, що за три роки ніхто з відповідальних працівників Міністерства культури УРСР не відвідав Кіровограда, хоч там працюють два театри і філармонія.
А може, це й краще! А то, буває, приїде сердитий дядя з міністерства, подивиться і грізно накаже:
— Оркестр аж з шести чоловік?! Скоротить! Досить одного барабана! Хай гримить!
Справи з Кіровоградським українським театром, як ви бачите, не дуже музичні, але сильно драматичні! А хто в цьому винен? Ви гадаєте, колектив театру?
Ні! Винні наші керівні театральні онуки, що так довго ростуть!
ДУМКИ ПРО СМІХ
Переказували нам, що в редакції німецького сатиричного журналу "Ойленшпігель" поруч редакторського кабінету — кімната, де збираються співробітники "робити" черговий номер свого журналу.
Збираються, отже, письменники і художники — сатирики та гумористи, тобто народ веселий, дотепний, радісний.
А знаєте, як та кімната в редакції називається?
Зветься вона "камера тортурів", "кімната муки".
В редакції нашого "Перця" такої кімнати нема, але перчанським кращим художникам тт. БеШа, Арутюнянцу, В. Гливенку, О. Козюренку в редакції журналу "Перець" дуже весело, як і талановитим їхнім товаришам
В. Литвиненку, В. Григор'єву, Л. Каплану, Ю. Зелінському, бо художника ті дуже смішні та веселі…
А коли весело художникам, значить, не сумно і письменникамперчанам, а про редактора Ф. Ю. Маківчука вже й говорити нема чого — йому за сміхом і дихати нема коли. Він і тоді регочеться, коли в його щось заболить.
— Чого це ви так заливаєтесь? — запитуєш, бува, Федора Юровича.
— У серце штрикнуло! Смійтесь за мене далі ви, бо мені болить!
І всі перчани зразу:
— Хахаха!
А поет зразу частівку:
Редакторові штрикнуло В самісіньке серце, Сійте, друзі, кукурудзу, Бо будете в "Перці".
Сміх у "Перці" — колективний сміх. Перчани прекрасно розуміють вагу сміху, його дію, його вплив, бо вони твердо запам'ятали вислів М. В. Гоголя: "…насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі…"
Вони знають також і гоголівське: "…він добрий, він чесний, цей сміх. Його дано саме для того, щоб уміти посміятися з себе, а не з інших. І в кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися. Інакше сміх стане наклепом, і, як за злочин, дасть він за нього одвіт".
Коли б хтось із сторонніх зайшов у кабінет редактора "Перця" в той час, коли там збираються художники, письменники, співробітники журналу для обговорення чергового номера, він би здивувався, як може витерпіти людина всі "дружні зауваження" присутніх з приводу запропонованої якоїсь невдалої теми.
Нічого, терпить… Бо він знає, що "в кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися".
Ми сміємося і будемо сміятися, бо ми живемо повнокровним життям, разом із своїм веселим, дотепним, талановитим народом.