У нас
Святую біблію читає
Святий чернець, і научає,
Що цар якийсь-то свині пас,
Та дружню жінку взяв за себе,
А друга вбив,— тепер на небі,
От бачите, які у нас
Сидять на небі!*
Виходило би з того, що й небо сприяє розпинателям народним та кривдникам, що й на небі — так навчає "святий чернець" у службі "темного царства" — сидять убійці. Небо вислухує молитов тиранів "за кражу, за війну, за кров", приймає від них дари, "з пожару крадений покров". От таких-то вчителів посилає "темне царство", аби "просвічали" народ, аби вчили його, що "дери та дай, та прямо в рай, хоч і рідню всю забери!" А поруч із тими "духовними" вчителями ідуть і інші вчителі-цивілізатори, ідуть "ташкентці" всяких розрядів. Ті вже навчать темний народ, "як тюрми мурувати, кайдани кувати, як їх носить, і як плести кнути узловаті". А більше чого ж треба для мирного "цивілізованого" життя в "темнім царстві"?
Отак скріплене і зміцнене само в собі "темне царство" стоїть на краю Європи, як підпора політичного гніту та темноти. Кров'ю тисячів людей, кров'ю всіх, що бажають свободи і щастя, воно піддержує гніт і неволю, їх кров'ю зливає воно широкі поля, аби загарбати під себе пограничні, вільні чи невільні, землі. В сорокових роках XIX в. гнало воно тисячі вояків на Кавказ, аби загарбати ті вільні гори, останнє пристановище черкесів, чеченців, грузин і інших гірських, напівдиких, а то й високоосвічених та свобідних народів. Туди погнали й приятеля Шевченкового, офіцера Якова де-Бальмена11, що погиб у битві з черкесами. Смерть того чоловіка зробила на поета велике враження і спонукала його написати поему "Кавказ". Бальмен погиб, як жертва московської захланності та неситості, випив до дна "з московської чаші московську отруту", а проте смерть його не збудила в Шевченка ненависті до його вбивців — черкесів. Навпаки, він бачить добре, що вони вбили його друга з конечності, в оправданій обороні своєї свободи. Він стає навіть у один ряд із ними: адже ненависть до спільного ворога — "темного царства" — в'яже його з ними сильним, дружнім вузлом. Він називає тих убійців свого друга "лицарями великими, богом незабутими", заохочує їх до дальшої боротьби і прирікає їм остаточну побіду. Не вони винні в смерті його друга, а "темне царство", що силою погнало його до несправедливого бою. В тім явнім і гарячім виступі на сторону напастованих черкесів Шевченко зложив найкращий доказ свого високого гуманного чуття, своєї любові до свободи й справедливості, тим більше, що смерть щирого друга, який погиб із рук черкесів, і природний із тої причини жаль не звернули його проти них, але зміцнили його ненависть до "темного царства"...
5
Заворушилася пустиня!
Мов із тісної домовини
На той останній страшний суд
Мерці за правдою встають.
Т. Шевченко.
Ми бачили склад тої машини, що верховодить темним царством, бачили її ділання: назверх — розбої, грабування та підпирання дикого автократизму внутрі — неволя, темнота, бідність та деморалізація. Нема в тім царстві місця для вільного, чесного і розумного чоловіка. Йому приходиться мовчати і каменіти, та хіба надіятися. Але чого і по кім надіятися, коли "темне царство", мов те море, землю криє, ба, здається, вже й небо зуймило і "бога в шкатулку сховало"? Чого надіятися, коли, бачиться, світ навіки дошками забитий? Та ні! "Не вмирає воля!" Коли не стане живих, то й мерці встануть за правдою. Але сього чуда зовсім навіть не потрібно. Машина "темного царства", на щастя людськості, так збудована, що швидше чи пізніше мусить сама в собі зіпсуватися, сама власною силою розпастися. На той важкий, але неминучий процес історичного самовбійства вся надія чесних і розумних людей. Аби прискорити його, вони посвячують своє особисте щастя, свою кров і своє життя, бо знають, що се не марна жертва, що кожна крапелька їх крові заважить на вазі, поки не наповниться чарка добра, а неправда й неволя не полетить догори.
Машина "темного царства" так і збудована, що мусить швидше чи пізніше сама розпастися. Адже головні її пружини: несправедливість, деморалізація, облуда та самоволя,— се не жодні закони природи, вічні та незмінні,— се тільки часові недуги людськості, по яких мусить наступити й виздоровлення. При тім вони, хоч і творять огнива одного ланцюга, хоч усі сковані з собою путами причин і наслідків, проте стоять ворожо проти себе й самі в собі з'їдаються. Самоволя, посунена до такої крайності, як у "темнім царстві", не терпить обік себе нічого і змітає все, що могло би стати на заваді її необмеженому летові. Тим самим вона ізолює себе і позбавляє сама себе своєї підстави, підрубує своє власне коріння. Деморалізація також нищить свої власні сили. Облуда й несправедливість не здужають піддержати машини, позбавленої головних своїх пружин, і настане день по ночі "темного царства". Розуміється, не без тяжких забурень, не без великих жертв!
Те саморуйнування й показав нам Шевченко в кінцевім уступі "Сну". Пани-блюдолизи знов стоять смирно перед дверима царської спальні. "Аж ось і сам, неначе з берлога ведмідь виліз, ледве-ледве переносить ноги. Та одутий, аж посинів: похмілля прокляте його мучило! Як крикне на самих пузатих,— всі пузаті до одного в землю провалились. Він вилупив баньки з лоба, і всі затрусились, що остались. Мов скажений, на менших гукає,— і ті в землю! Він до дрібних,— і ті пропадають. Він до челяді сунеться,— і челядь пропала. До москалів12, і москалі тільки застогнали, пішли в землю". Катастрофа наступила. Її причини, крім царського безпричинного крику, ми й не бачимо, але власне той безпричинний крик дає нам поруку, що причиною катастрофи була та сама безмежна царська самоволя. Всі пропадають від царя, щезають ізперед нього, покидають його. Він, необмежений самодержець, стоїть тепер справді сам серед необмеженого простору. Але тут і в нім самім мусить наступити рішучий переворот. Тепер він мусить добачити, що сам, без тих своїх рабів-блюдолизів, скованих із ним кайданами неволі і прокляття,— що сам він без них ніщо, що разом із ними, з тими гидкими знарядами його самоволі, щезла його сила. "Стоїть собі, голову понурив, сіромаха! Де ж ділася ведмежа натура? Мов кошеня, такий чудний!.." І поет не може здержати себе, аби не зареготатися над тою переміною. Цар відзивається окриком на той регіт, і на тім кінчиться поема.