Астрономія?
А є ще й гастрономія. Одна, бачите, невеличка літера, а як усе зміняє…
Астрономія й гастрономія…
Одно велике, таємне, бездонне, як небо…
А друге — неп.
Черевате, мордате й сопе… Як паровик, коли його сифонять… Так:
— Ссс… Ссс… І стоїш на рейках — дивишся… Куди біжать рейки!.. Далекодалеко біжать рейки…
А по боках і села, і міста, і ліси, й гори, й долини, й болота, й трясовини… О, нарешті! "Трясовина"…
Бачите, я ж казав, що дочитаєте до — "трясовини"…
І дочитали…
Крапка…
Ні, вибачте, тут іще не крапка, а кома…
…до трясовини, що перед ранком, як туман її останнє обнімає синя… завжди синя. От бачите: "Синя трясовина"… Крапка… Все…
Труба з димом. Амба.
Г. Коцюба
ЗЕМЛЯНИЙ СИН ІДИ, ПРОКУДО!
Гордовито майорять червоні прапори над великим кам'яним містом. То вгору майорять, то вниз майорять. То шепочуть таємничо про щось дороге, що залишилось від учорашнього вчора до сьогоднішнього сьогодні, то не шепочуть таємничо про щось дороге, що залишилось від учорашнього вчора до сьогоднішнього сьогодні. А то буйно віють, наче розповідають світові про великий сполох, а то зовсім не віють, наче зовсім не розповідають про великий сполох.
Те, що вчора було легким, важчає, а те, що було важким, легшає…
— Прокудо! Прокудо! Не працювати тобі більш у цій кімнаті, де ти оце зараз сидиш, на віденському стільці головою вгору, обличчям до вікна. Немає тобі, Прокудо, спокою! Ти чогось хочеш, Прокудо! Ти вже, їйбогу, не тут, Прокудо! Повір мені, Прокудо, що душа твоя вже далеко звідси, на просторах, де життя свято справляє! Не скласти тобі іспитів, Прокудо! Поріже тебе, Прокудо, професор, бо думка твоя (повір мені, я більш од тебе знаю) іншого бажає!..
Став Прокуда біля вікна і прислухається. Як прапори тріпочуть, як вулиця то дуже шумить, то не дуже шумить. Як шум то наближається ближче, то віддаляється далі.
Стоїть Прокуда й дивиться очима в далечінь. Наче почути щось хоче. І чується йому:
— Ой Прокудо! Прокудо! Не сидіти тобі в тиші тихої кімнати… Слід тобі йти до землі! їйбо, слід! Бачиш, як земля хвилюється, правди шукаючи! Не всидиш, Прокудо!
Слухає Прокуда тії поклики й шепоче урочисто:
— Мабуть, не всиджу я в тиші тихої кімнати… Мабуть, слід мені йти до землі.
А потім:
— Я твій, моя земле убога! Тобі віддаюсь, до тебе йду.
ПРОЩАЙ, ЗАРУЧЕНА!
У неділю, Галю, ти підеш о 6й годині на чергове побачення до свого зарученого.
Підійдеш до двору, увійдеш у двір, підійдеш до ґанку, зійдеш на ґанок, відчиниш двері, ввійдеш у кімнату.
Але не скаже він тобі: "Здрастуй, моя кохана!" І не відповіси ти йому: "Здрастуй, мій коханий!", бо не буде його в кімнаті, він піде з кімнати.
Сядеш ти, Галю, своїм молодим, гарячим тілом на стілець і сидітимеш. Сидітимеш і страстно думатимеш, що будеш його коханою, його вірною дружиною… І з тремтінням чекатимеш…
Просидиш ти, Галюголубочко, п'ять хвилин. Просидиш ти десять хвилин. Тридцять хвилин ти просидиш, Галю, своїм молодим, гарячим тілом на стільці у кімнаті у свого зарученого, куди ти прийшла на чергове побачення в неділю
0 6й годині увечері…
Устромиш ти, Галю, свій погляд в задумі в стіл (хоч і трудно це тобі буде зробити, але ти встромиш!) і сидітимеш ще п'ятнадцять хвилин…
Потім ти, Галю, вистромиш із столу твій задумливий погляд і ще п'ятнадцять хвилин сидітимеш. Просидиш ти шістдесят хвилин, Галю, своїм молодим, гарячим тілом на стільці. Знай, Галю, що ти просиділа цілу годину, бо в годині шістдесят хвилин.
Незадоволення тебе, Галю, обійме. Почнеш тремтіти. Але то нічого — тремти! Нічого, брат, не зробиш. Потремти ще годину — до восьмої, потім заспокоїшся.
Подивишся на етажерку, там для тебе лист лежить од нареченого.
Починай нервово бігати по хаті, як не сидиться… Вже недовго, без п'яти вісім… Бігай, бігай! О, вже вісім.
Дивись мерщій на етажерку.
Є лист?
Читай…
— "Прощай, моя кохана Галю! Чуєш, похід? То земля ходором ходить! І мене покликала. Не втримався г пішов… Не ображайся, так мусило статись, бо все одно іспиту не складу — поріжусь… А ти не підеш туди, Галю, — ти за дитинства в ляльки грала та цукерки їла, що їх тобі мама з міста привозила додому! Прощай, Галю!"
ЗА ОДВІЧНОЮ ПРАВДОЮ
Отакими кроками (аршинів чи Iі2 чи два) без утоми й без відпочинку ходив Прокуда по селах.
У довгій полотняній сорочці, у штанях, таких звичайних і таких не то далеких, не то близьких, чи в картузі, чи опростоволосениц, з двома очима і з ясним, чудним, посмішкувато-сумним одним обличчям.
Серед люду він мав незвичайну цікавість. Коли підходив він до села, виходили старі, молоді, жінки, чоловіки, діти, немовлята в колисках, коні, корови, вівці, свині, кури, собаки. Горобці зліталися до сільради і, скупчені в велику юрбу, споглядали з притаєним подихом.
А він зіходив на ґанок, брав у жменю зір свій і кидав поперед себе, і говорив, говорив, говорив. Слова йому вилітали з рота, а здавалося, що летять вони прямо без пересадки з грудей, від самісінького серця, що лежить між п'ятим і шостим ребром, у грудях ліворуч.
— Брати мої! — говорив він. — Дорогі брати мої! Надійшов час довго бажаний і давно очікуваний. Час, коли можна вже одвічну правду шукати! Не спіть, брати мої! Вставайте, беріть Мечі, обувайтесь, надівайте штани, підперізуйтесь, бо смолоскипи якраз на шляху горять. Та не баріться, брати мої, бо з паливом скрутно, можуть смолоскипи погаснуть!
Скінчивши в однім селі, йшов Прокуда до іншого і говорив, говорив, говорив… Такий близький і разом з тим недосяжний, такий зрозумілий і разом з тим незрозумілий, такий владний… все говорив, говорив, говорив.
ЗНАЮТЬ, ЩО ТВОРЯТЬ!
Хвилюваться люд почав. Незадоволення скрізь пішло… — Не знають, що творять, — говорив Прокуда… І злазив на ґанок. І говорив, говорив, говорив…
— Та замовч, Прокудо, бо битимем!
— Не знають, що творять, — шепотів Прокуда… …І говорив, говорив, говорив…
— Бий його! — вискочило з юрби. — Бий, бо не замовкне похорошому.
І розбіглась юрба, залишивши перед ґанком кров та волосся.
В ЧАСИ СТРАЖДАННЯ
Хто, не битий, зрозуміє біль у побитого?
Лежав Прокуда на хуторі з повитою головою, з ногами, з руками і зо всім іншим…
Лежав і скорботно думав, як його "там", на майдані, одлатали.