Літературна спадщина Івана Багряного

Страница 2 из 7

Чуб Дмитрий

До того ж періоду творчости належить і поема "Комета", яку автор вислав до журналу "Глобус" у Києві, але НКВД перехопило цей рукопис, і він фігурував, як доказ проти Багряного на слідстві у 1932 р. В цій поемі автор гостро картав поетів, що вихваляли на всі лади владу, що продавали свій талант за гроші. Він писав:

Поети-євнухи у наш двадцятий вік!

Звичайно, не усі і не на всій плянеті.

Я лиш всього про земляків моїх —

Лише про них — про євнухів-поетів.

Родившись з нрилами, не вчилися літать,

Родившись гордими, навчились плазувати...

І от тепер:

вони в капелі состоять —

В напелі євнухів при наті!..

Великою сенсацією, що радісно сколихнула літературні нола, а разом і обурила та розгнівала партійнопідлабузницьну критику, була поява небувалої ще досі книжки. Це була "Аве Марія", що вийшла з друку 1929 р. ноштом автора в Охтирці. Діставши дозвіл на друк, який дав йому тодішній голова Просвіти Борис Антоненко-Давидович, автор поставив друнарям добрий могорич і за одну ніч невелична книжечка, розміром 8 на 12 сан-тиментрів, була надрукована. На цій книжці, що мала 106 сторінон газетного паперу, було надруковано: Видавництво "САМ". Це видання відразу було сконфісковане владою, проте із 1200 виданих примірників за кілька днів, дони до крамниць прийшов наназ влади про заборону, 90% видання покупці розхапали.

Де ж пан, уже на самій титульній сторінці ннижни стояла зухвала присвята:

"Вічним бунтарям і протестантам,

Всім, хто родився рабом і не хоче бути ним.

Всім скривдженим і зборканим,

І своїй бідній матері крик свого серця присвячую".

Уже ці рядки відразу викликали зацікавлення і говорили про зміст книжечки. Проте сама поема не становила ні з мистецького боку, ні з боку змісту якогось шедевру. Це був твір про дівчину, що під впливом обставин дійсности, зазнала багато поневірянь і злиднів, ставши покриткою. Автор, правда, і в пролозі до поеми критикував дійсність, та найбільше вістря ховалося у вступному слові, написаному в формі листа до друга. Тут свою убивчу сатиру автор спрямував проти отієї згадуваної вже продажности в житі й літературі. До того ж, треба сказати, це були часи початків кривавої колективізації, яку окремі продажні поети, письменники й редактори почали пропагувати, дістаючи за це добрі гонорари. І цей лист до уявного друга був, дійсно, криком душі автора. Іван Багряний писав у ньому:

"Друже мій любий!

Прошу не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає. Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй же мене поетом, бо слове поет скорочено стало визначати: хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар...

Не іменуй же мене поетом, друже мій. Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею...

Ударившись об мур підлости, вифарбленої в красивий колір, і відскочивши від нього, я покотився в протилежний бік. І тепер уже не знадить він мене і не вдарюся я об нього, бо це дуже боляче. Проте, я не шкодую — так мусіло бути. Це наука.

Не іменуй же мене поетом, друже мій. Прийми цей твір, як приймав ти його колись — три роки тому — за одверту сповідь одвертої людини. Тоді він припав тобі до серця. Але тоді ти чув його тільки з уст моїх, сьогодні ж з нього я починаю свій похід по дорозі, обсипаній камінням.

Я на це остаточно зважився внаслідок об'єктивних і суб'єктивних причин і якщо зломлю собі шию, то не буду дуже шкодувати. Мокрий води не боїться.

Ти збентежений! Так-так, це ж виходить за рямці твого розуміння. Не турбуйся, це ж просто: ти кажеш "Обминай те каміння, будь гнучким, будь липким, улесливим, запобігливим і, головне, будь покірним — і ти будеш щасливий". Це кажеш ти, що маєш титул редактора...

Ну, а я кажу: "Ходи тільки по лінії найбільшого опору і ти пізнаєш світ. Ти пізнаєш його на власній шкурі. А пізнавши світ, ти пізнаєш себе і не понесеш ніколи душу свою на базар, бо вона буде цінніша за Всесвіт і не буде того, хто міг би її купити.

Пробував і я ходити по-твоєму і як ходять інші, і не зумів. Це гидко. Це більше ніж гидко. А ще гидше те, що такі та шукають сучка в оці твоєму".

Свою передмову Багряний закінчив обіцянкою, що він буде боротися проти того фальшу доти, доки ходитиме на цій планеті. І хоч авторові, коли він писав цю своєрідну присягу, було тільки 21 рік, він дотримав свого слова. В кожному творі автор виступав в обороні свого народу, кидаючи у вічі ворогові:

Ви за підлість ув'єте вінками,

За любов ведете умирать.

Це була щира сповідь молодої людини, письменника, що ледве взяв перо в руки, але добре знав, що не можна продавати інтересів свого народу, своєї чести за ласку окупанта.

Після "Аве Марії" наступного 1930 р. виходить з друку у в-ві "Нниго-спілка" віршований історичний роман "Скелька". Це назва одного села на Полтавщині. Цей твір, як автор розповідав мені свого часу, написаний 1928 р. в Охтирці, в батьковій хаті, на Нижньо-Котелівській вулиці 51, всього за 22 дні. Коли автор працював над цим романом, поринувши з головою в творчість і забувши про ввесь світ, його часто відвідували студенти охтирського Педтехнікуму. Вони, — казав Багряний, — мов повитухи при народженні дитини, разом з ним переживали, хвилювалися і допомогали ще й тим, що носили йому махорку. "Якби не ця махорка, — розповідав І. Багряний, — то може б я й не написав цієї книжки. Я не міг працювати, не куривши, а курив, як швець". Цю махорку 1. Багряний і оспівав в одному місці у "Скельці":

А все ж, ян не кажіть, —

Благословен, хто вигадав махорку!!

Не легко змовчати про те, що бачив, що чув,

! я тримаюсь, міцно серце зборкав,

Щоб не сказати зайвого, не плачу й не кричу, —

Двадцяту пачку допалю і тихо закінчу,

І не зіб'юсь ніде в словах...

Благословен, хто вигадав махорку!

Така скупа на скарги і слова!

Обступить душу і не вийти з диму грому.

Неначе нянька, колисає і співа.

Десь сивим мохом болі накрива...

Гірка й "рачительна" махорка Наркомпрому!

Тут хоч і не гостро, а скрізь бринить іронія над гіркою дійсністю. І коли рукопис читав у Головліті цензор єврей Наум Калюжний, якого теж ліквідували за націоналізм, то й тут вимагав від автора змін, щоб не так гостро звучав закид про безправність українського народу.