Час минав дуже приємно. Кожен якомога напружував свою фантазію і дотепність і вигадував для своєї ролі всілякі веселі й цікаві жартики.
Так і прибули вони до місця, де мали намір пробути цілий рень, Відьгельм з пастором — так ми будемо його далі звати за його роль і вигляд — пішов незабаром на погуляння і скоро зайшов з ним у цікаву розмову.
— Я вважаю,— сказав незнайомий,— що такі вправи для артистів, ба навіть і в товаристві дуже корисні. Це найкращий спосіб покинути себе самого, а потім стороною знову до себе вернутись. їх слід запровадити в кожній трупі, щоб артисти час від часу робили такі вправи. Публіка напевне тільки б виграла, якби кожен місяць ставили таку неписану п'єсу, до якої, звичайно, артисти мусили б підготуватись на кількох репетиціях.
— Не слід думати,— сказав Вільгельм,— що імпровізована п'єса мусить бути скомпонована експромтом. її план, дія, розподіл сцен даються заздалегідь і тільки виконання покладається на артистів.
— Цілком слушно! — мовив незнайомий.— І саме така п'єса щодо виконання надзвичайно виграє, як-но тільки артисти ввійдуть у роль. Не виконання в словах, бо цим, звичайно, повинен прикрасити свій твір кожний тямущий письменник, а виконання в жестах і мінах, в вигуках і у всьОіМу, що до цього належить, коротко, в німій, напівтихій —грі, яка у нас потроху, здається мені, зникає. 6 ще, звичайно, у нас, в Німеччині, артисти, які своєю постаттю висловлюють, що вони думають і почувають, які мовчанкою, стриманістю, жестом, ніжним граціозним рухом готують якусь промову, а паузи діалога вміють поєднати з цілим за допомогою приємної пантоміми, але вправа, яка прийшла б на поміч щасливим природним обдаруванням і навчила б артиста змагатися з письменником, не така часта річ, як бажалося б тим, що собі на втіху відвідують театр.
— Але невже,— сказав Вільгельм,— природне обдарування саме по собі, як перше і останнє, не могло б припровадити артиста сцени, як і кожного іншого митця, а може, і кожну людину, до високої мети?
—— Першим і останнім, початком і кінцем могло б воно бути, але всередині чогось бракувало б артистові, якщо лиш виховання не зробить із нього те, чим він повинен бути, і при тому раннє виховання; можливо, тому, кому приписують геніальність, гірше тут, ніж людині, яка має звичайні здібності, бо першого легше спантеличити і вій куди впертіше йде хибним шляхом, ніж другий.
— Але,— сказав Вільгельм,— хіба геній не зможе сам себе врятувати, не зможе сам загоїти заподіяних собі ран?
— Ніяким світом,— відповів другий,— або принаймні з великими труднощами, бо ніхто не може подолати перших вражень юності. Якщо він зростав у хвальній свободі, оточений прекрасними, благородними речами, в товаристві добрих людей, керівники навчили його, що він найперше мусить знати, щоб легше зрозуміти все інше, коли він вивчив те, чого ніколи забувати не можна, коли його перші вчинки так спрямовані, що в майбутньому він легко і спокійно чинитиме добро, не примушуючи себе одви-кати від чого-небудь,— така людина житиме чистіше, повніше, щасливіше, ніж той, хто змарнував свої перші юнацькі сили на сперечанні та помилках. Про виховання так багато говорять і пишуть, а проте я бачу лише небагато людей, які могли б збагнути і здійснити цю просту, але велику ідею, яка містить у собі всі інші.
— Мабуть, так воно і є,— сказав Вільгельм,— бо кожна людина досить обмежена і хоче виховати другого на свою подобу. Тому і щасливі ті, за котрих узялась доля, щоб виховати їх по-своєму.
— Доля! — мовив усміхаючись незнайомець.— Це добрий, але дорогий учитель. Я радніше поклався б на розум звичайного людського вчителя. Доля, до мудрості якої ставлюся я з великою шанобою, діє через випадок — вельми негнучкий орган. Випадок-бо рідко виконує точно і чисто те, що вона вирішує.
— Ви, здається, висловили вельми дивну думку,— мовив на те Вільгельм.
— Аж ніяк! Майже все, що трапляється в світі, підтверджує мою думку. Хіба мало подій наприпочатку мають глибокий сенс, а потім більшість із них виявляються нікчемними?
— Ви жартуєте!
— А хіба ж не так буває з тим,— вів він далі,— що може трапитися з окремою людиною? Припустімо, доля визначила комусь бути добрим артистом (та й чому б їй не забезпечувати нас хорошими артистами?), але випадок, на лихо, завів юнака у ляльковий театр, і він не міг своєчасно втриматись від участі в тому балагані, він вважає, що ту нісенітницю можна стерпіти, вона зацікавлює його, і ось він хибно сприймає ці молодечі враження, яких ніколи не згасити, до яких ми завжди матимемо певну схильність.
— А чому ви взяли лялькову комедію? — трохи вражено перебив його Вільгельм.
— Це був лише довільний приклад; якщо він вам не подобається, то можна взяти інший. Припустімо, доля визначила комусь бути великим маляром, а випадкові заманулося штовхнути його юність у брудну халупу, в хлів, сарай, то ви думаєте, що така людина підніметься коли до чистоти, до шляхетності, до душевної свободи? Що глибше він сприйняв бруд у своїй юності і на свій лад ушляхетнив його, то міцніше бруд цей помститься на ньому в житті. І хоч він пробує подолати його, проте найтісніше зростається з ним. Хто змолоду жив серед лихих людей, той і потім, хоч би оточений був кращими, завжди тужитиме за минулим, враження від якого, разом із спогадами юнацьких радощів, які лише вряди-годи вертаються назад, міцно в ньому вкоренилося.
Звичайно, під час такої розмови решта товариства помаленьку віддалилася. Щодо Філіни, то вона з самого початку відійшла вбік. Назад вернулись кружними стежками. Філіна вийняла фанти, які розгравались по-різному, при чому незнайомець своїми найдотепнішими вигадками та жвавою участю велико догодив усьому товариству, а особливо жіноцтву. Так у жартах, співах, поцілунках і всіляких пустощах якнайприємніше минав день.
Розділ десятий
Коли прийшла пора вертатися додому, почали шукати пастора, але він зник і його ніде не могли знайти.
— Це нечемно з його боку,— сказала мадам Меліна,— здається, й добре вихований, а, не попрощавшись, покинув товариство, що так приязно зустріло його.
— А я все думаю,— мовив Лаерт,— де мені доводилось бачити цього дивака. Я навіть мав намір, прощаючись, запитати його про це.