— Розум жорстокий,— мовила вона,— серце добріше. Я згодна їхати, куди хочеш, залиш мені тільки свого Фе-лікса.
Довго вони так сперечались, але Міньйона стояла на своєму, і Вільгельм, нарешті, вирішив доручити обох дітей Барбарі і всіх укупі відіслати до панни Терези. Це було йому не важко зробити, бо він ще й досі вагався визнати милого Фелікса за власного сина. Він узяв його на руки і став носити по кімнаті. Хлопчик захотів подивитися в люстро, і Вільгельм, піднісши його до дзеркала, якось несвідомо став шукати схожості між собою і дитиною. На якусь мить йому видалось, що хлопець подібний до нього, і він пригорнув його до своїх грудей, але раптом, злякавшись думки, що, може, помиляється, він поставив дитину на підлогу, щоб побігала.
— О,— заволав він,— коли б я привласнив собі цей безцінний скарб, а потім його одібрали у мене, то я був би найнещасливішою людиною в світі!
Діти виїхали, і Вільгельм хотів тепер формально попрощатися з театром, як раптом відчув, що нема чого й прощатися, йому залишається тільки виїхати. Маріани більше нема; його два янголи-охоронці поїхали, і дум^и його линули за ними. Прекрасний хлопчик, як чарівне видиво, стояв перед його уявою. Він бачив його біля Терези, бачив, як той бігає полями, лісами на вільному повітрі, під доглядом вільної, веселої провідниці. Тереза стала йому ще дорожча, відколи він почав уявляти дитину в її товаристві. Навіть у театрі згадував її з усміхом; дивився на виставу майже з таким почуттям, як і вона колись: п'єси не давали йому більше жодної ілюзії.
Зерло і Меліна стали до нього надзвичайно ґречні, як-но побачили, що він не виявляє жодних претензій на попереднє місце. Частина публіки бажала ще раз побачити його на сцені, але тепер це для нього було неможливе, та й у трупі цього не бажав ніхто, за винятком хіба пані Меліни.
Прощаючись зі своєю приятелькою, він зворушено сказав:
— Якби ж то людина, даючи обіцянки на майбутнє, зважала і на свої сили! Вона не може дотримати й найменшого слова, а про значне то й говорити годі. Мені так соромно, як згадаю, чого тільки я не наобіцяв вам усім тої нещасливої ночі, коли ми, обрабовані, хворі, побиті, поранені скупчилися в жалюгідному заїзді. Як нещастя підняло тоді мою мужність, і яким скарбом здавалася мені моя добра воля! І тепер нічого з цього не зроблено, зовсім нічого! Я покидаю вас як ваш боржник, і щастя моє, що на мої обіцянки звернули не більше уваги, ніж вони були варті, і що ніхто ніколи не нагадав мені про це.
— Не будьте несправедливі до самого себе,— мовила на те пані Меліна.— Коли ніхто не усвідомлює, що ви зробили для нас, то я це добре знаю, бо всеньке наше становище було б зовсім інше, якби не ви. Те саме буває і з нашими задумами, і з бажаннями. Коли вони виконані, то ніби зовсім не схожі на себе, і нам здається, що ми нічого не зробили, нічого не досягли.
— Ви,— сказав Вільгельм,— не заспокоїте мого сумління цим дружнім виявом, і я завжди буду вважати себе вашим боржником.
— Можливо, що воно й так,— сказала мадам Меліна,— тільки не в такому розумінні, як ви думаєте. Ми вважаємо за ганьбу не виконати обіцянки, що вихопилась ненароком у нас із уст. О мій друже, добра людина вже своєю присутністю багато обіцяє. Довіра, яку вона викликає, прихильність, яку вона збуджує, надія, яку вона подає,— безмежні. Вона стає і залишається боржником, сама того не знаючи. Прощайте! Хоч під вашим керівництвом нам пощастило добре влаштуватись, проте в моїй душі розлука з вами залишає прогалину, яку не так легко буде заповнити.
Вільгельм перед своїм від'їздом з міста написав довгого листа до Вернера. Вони, правда, обмінялися кількома листами, але, не дійшовши згоди, перестали нарешті листуватися. А тепер Вільгельм відчув знову їхню близькість і надумав зробити те, чого так бажав Вернер, себто міг сказати: "Я покидаю театр і входжу в товариство людей, єднання з якими напевне приведе мене до чесної
корисної діяльності". Він запитав про свій матеріальний стан, і йому видалося навіть дивним, що так довго не турбувався про це. Він не знав, що і всі люди, які вельми захоплені своїм внутрішнім розвитком, цілком занедбують зовнішні справи. Вільгельм якраз опинився в такому становищі; він, здавалося, тільки вперше тепер втямив, що для постійної діяльності йому потрібні зовнішні допоміжні засоби. І він вирушив у дорогу з зовсім іншим почуттям, ніж уперше. Перспективи, які перед ним відкривалися, були привабливі, і він сподівався на своєму шляху зазнати ще й радісних хвилин.
Розділ дев'ятий
Приїхавши в маєток Лотаріо, Вільгельм застав там великі переміни. Ярно вийшов йому назустріч із звісткою, що дядько вмер і Лотаріо поїхав приймати в володіння маєтки, залишені йому в спадок.
— Ви прибули саме вчас,— сказав він,— щоб допомогти нам з абатом. Лотаріо доручив нам сторгувати славненький маєток по сусідству, і ось гроші й кредит знайшлися якраз вчасно. Турбувало нас єдино лиш те, що одна торгова фірма також мала намір купити ці маєтки. Ось ми і стали на тому, щоб погодитися з ними замість без глузду, без потреби набивати ціну. Ми, здається, матимемо справу з розумною людиною. Зараз ми робимо підрахунки й кошторис; треба обміркувати й економічний бік, як ці маєтки можна поділити, щоб кожному дісталась добра частка.
Вільгельмові показали всі документи, обдивились луки, поля, замки, і хоч Ярно з абатом добре розумілися на цих справах, проте Вільгельм побажав запросити на пораду й панну Терезу.
Ця робота забрала кілька днів, і Вільгельм ледве мав час розповісти про свої пригоди і сумнівне батьківство своїм приятелям, які поставились до цієї важливої справи легковажно й байдуже.
Він помічав, що обидва вони в довірливій розмові, чи за столом, або на прогулянці, при ньому раптом замовкали^ звертали розмову на інше і цим самим принаймні показу-
Чї 14 9-426
417
вали, що мають між собою справи, які приховують від нього. Він пригадав розповідь Лідії і тим більше повірив у це, що велика частина замка була ще й досі для нього неприступна. В деякі галереї, а особливо в стару вежу, яку він зовні добре вивчив, ще й досі були йому закриті всі шляхи і ходи.