— Нема нічого ганебнішого в світі, як бажання виграти на брехні й вигадках. Ти вже багато лиха цим накоїла, і тепер, коли від твого слова може залежати щастя мого життя, я стою, повний сумніву, і не наважуюсь пригорнути до своїх грудей дитину, яка могла б геть ощасливити мене, коли б цього сумніву не було. Бачити не можу тебе, нице створіння, без ненависті й зневаги.
— Ваша поведінка, якщо одверто казати,— мовила стара,— просто вже нестерпна. Та хоч би він і не був вашим сином, то це ж найкраща, найутішніша дитина в світі, за яку можна віддати все, аби завжди мати біля себе. То хіба ж не варто вам прийняти його за свого? Хіба я не заслужила за мої турботи, за мій клопіт біля нього хоч маленької підтримки на старість? О ви, панство, вас ніщо не обходить, ви лише базікаєте гарно про щирість і справедливість, але як бідолашне створіння, що не має засобів на найменші потреби, що не знаходить у скруті жодного друга, жодної поради, жодної допомоги, що продирається крізь тичбу себелюбів, як воно мусить мовчки нидіти,— про це ви не знаєте, а я багато розповіла б, якби ви хотіли і могли слухати. Ви читали Маріанині листи? Це ті, що їх вона писала за тих лихих часів. Надаремне я намагалася добутися до вас, надаремне ці листи посилала, ваш жорстокий швагер взяв вас у таку облогу, що всі мої хитрощі й досвід були марні, і нарешті, коли він мені і Ма-ріані пригрозив тюрмою, тоді я втратила всяку надію. Чи не збігається все це з тим, що я вам розповіла? І чи не ставить Норбергів лист усю історію понад усякі сумніви?
— Який лист? — запитав Вільгельм.
— А хіба ви не знайшли його в теці? — запитала стара.
— Я ще не все прочитав.
— Ану дайте мені сюди теку з листами! Від цього документа залежить усе. Злощасна Норбергова цидулка викликала сумне непорозуміння, але другий власноручний його лист може розв'язати вузол, якщо вам на цьому залежить.
Вона вийняла з теки одного листа, Вільгельм упізнав ненависну руку, але опанував себе і почав читати:
"Скажи-но мені, дівчино, як це тобі вдалося мене приборкати? Бо хіба ж я не думав, що й сама богиня не створить з мене зітхаючого коханця? Замість кинутись до мене з розкритими обіймами ти сахаєшся, ніби я справді тобі гидкий. Чи дозволено ж таке, що я цілу ніч мусив муляти боки в комірчині у старої Барбари на скрині, а моя кохана дівчинка спить лише за другими дверима? Дурнішого, кажу тобі, не може бути! Я обіцяв дати тобі час на міркування і не пертися до тебе, а тепер ладен збожеволіти за кожну марно втрачену чвертьгодинку. Чи я тебе не обдаровував, як міг і що міг? І ти сумніваєшся в моїм коханні? То чого ж ти хочеш? Скажи мені! Я тобі все дістану. Осліпнути б йому й оглухнути, тому попові, що втовкмачив тобі в голову таку нісенітницю. І треба ж було натрапити на такого! Єсть же багато таких, що поблажливо дивляться на молодь. Годі, кажу тобі, все мусить бути по-іншому, і за кілька днів дай відповідь, бо я скоро знову їду, і коли ти не будеш привітна і люб'язна, то більше не побачиш мене..."
В такому само дусі було все це довге писання; вертілося воно навколо одного пункту, даючи Вільгельмові болісне задоволення, бо показувало, що Барбара правду казала. Другий лист свідчив, що Маріана і далі не піддалася. Таким чином Вільгельм із цього і з деяких інших документів узнав не без глибокого смутку історію сердешної дівчини аж до години її смерті.
Стара Барбара таки зуміла вгамувати грубого Норбер-га: вона розповіла йому про смерть Маріани і впевнила його в тому, ніби Фелікс його син. Він посилав їй кілька разів гроші, які вона просто витратила на себе, нав'язавши Аврелії турботи про виховання Фелікса. Але, на жаль, цей таємний прибуток тривав недовго. Ведучи гуляще життя, Норберг розтринькав більшу частину своїх статків, а часті любовні зв'язки знечулили його серце до першого сумнівного сина.
Хоч яка здавалась ця історія ймовірна, хоч як вона збігалася у всьому, проте Вільгельм не міг набратися зваги, щоб цілком віддатися своїй радості. Він наче боявся цього подарунка, залишеного йому злим генієм.
— Ваші сумніви,— мовила стара, вгадавши його душевний настрій,— може розвіяти тільки час. Дивіться на хлопця, як на чужого, і щонайуважніше слідкуйте за ним, придивляйтесь до його нахилів, вдачі, обдаровань, і коли ви помаленьку не впізнаєте в ньому самого себе, то в вас погане око. Бо запевняю вас, коли б я була чоловіком, мені б ніколи не підсунули чужої дитини. Але це й щастя для жінок, що чоловіки в таких випадках бувають не надто гострозорі.
Після того всього Вільгельм дійшов згоди зі старою: він бере Фелікса з собою, а вона повинна відвезти Міньйону до Терези і жити, де її воля, на невеличку пенсію, яку він обіцяв їй.
Він звелів покликати Міньйону, щоб підготувати її до цих перемін.
— Майстере!— сказала вона.— Залиш мене при собі, нехай хоч як буде, добре чи зле.
Він переконував її, що вона вже підросла і треба щось зробити для її подальшої освіти.
— Я досить освічена,— мовила вона,— щоб любити і журитись.
Він нагадав їй про її здоров'я, що вимагає великих турбот і догляду досвідченого лікаря.
— А чого про мене турбуватися,— сказала вона,— коли й без мене чимало є турбот?
І хоч як він намагався переконати, що тепер ніяк не може взяти її з собою, що він її завезе до таких людей, де буде часто бачитися з нею, вона, здається, нічого й слухати не хотіла.
— Ти не хочеш, щоб я була з тобою? — сказала вона.— То краще відішли мене до старого арфіста, цей бідолаха такий самотній.
Вільгельм старався їй втлумачити, що старому добре живеться.
— Я щогодини сумую за ним,— мовила дівчина.
— Але я не помітив у тобі особливої прихильності до нього, коли він жив у нас,— сказав Вільгельм.
— Я боялась його, коли він не спав; я не могла дивитися йому тільки в очі, та коли він спав, я залюбки сиділа біля нього, відганяла від нього мух і не могла надивитися на нього. О! Він подав мені допомогу жахливої хвилини, ніхто не знає, як я йому зобов'язана. Якби я знала дорогу, я полетіла б до нього.
Вільгельм докладно змалював їй обставини і сказав, що вона розумна дитина і повинна й цього разу послухати його.