Розділ восьмий
Нарешті принц прибув. Генералітет, штаб-офіцери, решта почту і безліч інших людей, що приїхали разом із ним то в гості, то у справах, перетворили замок ніби на бджолиного вулика, що мав саме роїтися. Кожен тиснувся сюди глянути на знакомитого князя, кожного захоплювала його привітливість, ласкавість, кожен дивувався, побачивши в герої і полководці найприємнішого царедворця.
З графського наказу всі челядинці мусили бути при зустрічі принца на своїх місцях; жоден із артистів не смів і на очі з'являтися, бо урочиста вистава мусила бути сюрпризом для принца. Тому ввечері, як його повели у велику, яскраво освітлену, оббиту розкішними шпалерами минулого століття залу, ніхто б не міг здогадатися, що тут має відбутися вистава, а особливо — пролог у честь принца.
Все пройшло якнайкраще, і трупа після закінчення вистави була відрекомендована принцові, який зумів кожного якнайпривітніше про щось запитати, кожному сказати щось приємне.
Вільгельм як автор був відрекомендований окремо і дістав належну частку похвали.
Після вистави за пролог ніхто й не згадував. За кілька днів усе геть забулося, наче нічого й не ставили. Один лише Ярно говорив нагодою про нього і по-знавецькому дуже хвалив, лише додав таке: "Шкода, що ви граєте порожніми горіхами і на порожні горіхи". Вільгельмові кілька днів цей вираз не виходив з голови. Він не знав, як його втямити або який висновок зробити з нього.
Тим часом трупа грала щовечора, докладаючи всіх зусиль, щоб грати якнайкраще, і робила все можливе, щоб привернути до себе увагу глядачів. Незаслужена похвала підбадьорила їх, і в своєму старому палаці вони й справді уявили собі, ніби тільки заради них і зібралося сюди це стовпище гостей, заради їхніх вистав з'їхалась ця безліч сторонських людей, і вони — той осередок, що навколо нього і для нього все кружляє і обертається.
Проте Вільгельм, на превелику свою прикрість, запримітив зовсім протилежне. Бо хоча принц на перших виставах і терпляче сидів у своєму кріслі і з найбільшою сумлінністю продивився п'єси з початку до кінця, то далі він поволеньки знаходив пристойну причину ухилятися від них. Саме ті, котрих Вільгельм вважав за кращих знавців цієї справи, на чолі з Ярно, лише на мить заглядали в театральну залу, а то більше сиділи в сусідній кімнаті, грали або розмовляли про свої справи.
Вільгельмові було дуже прикро, щоб за стільки зусиль, які він поклав на театр, не отримати упрагнених оплесків. В виборі п'єси, в списуванні ролей, в частих репетиціях — всюди він унадливо допомагав Меліні, який, визнаючи свою некомпетентність, здався на його волю. Вільгельм ретельно вчив ролі, грав палко, і жваво, і з такою гідністю, на яку лише дозволяла невисока освіта, що її він самотужки спромігся сам собі здобути. Але барон, і надалі беручи діяльну участь у справах театру, розвіяв у решти артистів усякі сумніви, запевняючи, що вони справили величезне враження, особливо коли поставили одну з його п'єс. Він лише жалкував, що принц почуває надзвичайну прихильність до французького театру, а частина його людей, особливо Ярно, до нестями захоплюються неподобствами англійської сцени.
Та хоч майстерність наших артистів і не заслужила високої уваги та оцінки, зате їхні персони стали не зовсім байдужі для глядачів та глядачок. Вище ми вже говорили, що артистки з самого початку привернули до себе увагу молодих офіцерів, а пізніше їм неабияк пощастило, і вони здобули ще більші звитяги. Але ми про це змовчимо, лише зауважимо, що графиня з кожним днем усе більше захоплювалась Вільгельмом, та й в ньому почала непомітно зростати велика прихильність до неї. Коли він був у театрі, то вона очей не могла від нього одвести, а він, здавалось, тільки для неї одної і грав, і декламував. Дивитися одне на одного було для них невимовною насолодою, і їх щирі, чисті душі віддалися їй цілком, не маючи живіших прагнень, не турбуючись про наслідки.
Як два ворожих форпости, розділених річкою, спокійно і весело перегукуються між собою, не думаючи про війну, що розділяє їхні табори, так і графиня з Вільгельмом обмінювались значущими поглядами через жахливу прірву народження і стану, і кожен думав, що на своєму боці може спокійно віддаватися своїм почуттям.
Баронеса тим часом вибрала собі Лаерта, що велико їй сподобався, як бравий, бадьорий юнак, а той, хоч і був запеклий ворог жіноцтва, проте не гребував тимчасовими пригодами, і тепер, проти волі зваблений привітністю і повабом чарівної баронеси, попався б в її лабети, якби випадково барон не зробив йому доброї, а може, й поганої послуги, ближче познайомивши його з натурою цієї дами.
Бо коли одного разу Лаерт почав голосно вихваляти її, ставлячи вище всіх жінок, барон жартома відповів на це:
— Я вже бачу, куди воно йдеться, наша мила приятелька знову залучила одного кабанця до свого хлівця.
Це фатальне порівняння, що аж надто ясно натякало на небезпечні пестощі Цірцеїні, преогорчило його надзвичайно, і він роздратовано слухав барона, який без жалю вів далі:
— Кожний новачок гадає, що він перший тішиться її прихильністю, але дуже помиляється, бо вона всіх нас водила по цій стежечці. Дорослий мужчина, юнак, а то іі хлопчак — хто б він не був,— мусив на якийсь час віддатися їй, прив'язатися до неї і з тугою прагнути її.
Щасливця, який потрапляє в сад чарівниці, якого там оточують усіма блаженствами штучної весни, найнепри-ємніше вражає, коли до його вух, сповнених солов'їним співом, раптом долине рохкання одного з попередників, що заблукав сюди раніше від нього.
Почувши таке, Лаерт сильне завстидався, що марнославство знову-таки звело його на думку, ніби жінка може бути доброю. Відтоді він зовсім одсахнувся від неї, тримався маршалка, з яким ретельно шермував і ходив на полювання, а на репетиціях і виставах так поводив себе, наче це для нього зовсім стороння річ.
Граф і графиня іноді зранку кликали до себе кого-не-будь із трупи, бо незаслужене Філінине щастя завжди було у всіх причиною заздрощів. Граф під час свого туалету цілими годинами тримав біля себе свого улюбленця-педанта. Цей добродій поволеньки був зодягнутий і забезпечений усім, аж до годинника й табакерки.