Чи не те непокоїть людей, що вони своїх понять не можуть пов'язати з речами, що насолоди втікають їм з-під рук, що упрагнене приходить запізно, що все, чого ми досяглії, до чого прагнули, не робить на нас такого впливу, на який наша жадоба давала нам надію в майбутньому. Доля піднесла поета, наче бога, вище над усе це. Він бачить метушню пристрастей, бачить, як роди і царства рухаються без мети, як нерозв'язні загадки і непорозуміння, для улагодження яких бракує лише єдиного слівця, спричиняються до невимовно згубних заворушень. Він переживає печалі і радості кожної людської долі. Коли сві-говець марнує життя своє в журі від великої втрати або в розпусних веселощах йде назустріч своїй долі, легко зворушлива душа поетова, наче мандрівне сонце, йде від ночі до дня і лагідними переходами настроює свою арфу на радість і страждання. Зроджений в глибині його серця, виростає прекрасний квіт мудрості, і коли інші сплять наяву і лякаються своїх власних жахливих фантазій, то він переживає сон свого життя, як той, хто чуває у сні, і з того, що відбувається, найдивніше те, що воно разом для нього є і майбутнє і минуле. Так поет є разом учитель і провісник, друг богів і людей. І що ж! Ти хочеш, щоб віп принизився до жалюгідного ремесла. Він, створений, як птиця, щоб ширяти над світом, оселитися на високих вершинах, живитися бруньками і овочем, літаючи з гілки на гілку,— він повинен, як віл, перти плуга, як пес, нюшити слід чи, може, сидіти на цепу і гавканням стерегти хазяйський хутір?
Вернер, як і слід було чекати, здивовано слухав його.
— Е,— впав він у мову,— якби то люди могли стати птицями, що не сіють і не жнуть, а розкошують у безнастанних утіхах! Якби то вони могли з початком зими легко полетіти в далекий вирій, рятуючись від холоду і голоду!
— Так і жили поети в ті часи, коли більше цінувалась гідність у людині,— скрикнув Вільгельм,— і так повинні б завжди жити. Обдаровані подостатком внутрішнє, вони мало потребують від зовнішнього світу. Уміння висловлювати прекрасні почуття і чудові людські образи в солодких, до кожного випадку пристосованих словах і мелодіях з давніх-давен чарували світ і були для талантів найбагатшим спадком. їх слухали при дворах королів, і за столом вельможних панів, і біля дверей закоханих, і тоді сЛух і душа замикалися для всього іншого, так само, як ми від щастя мліємо і захоплено зупиняємось, почувши в кущах могутній, зворушливий спів соловейка! Двері світу гостинно відчинялися перед ними, і їхнє буцімто низьке походження ще більше їх підвищувало. До їхнього співу прислухався герой, а переможець світу прославляв поетів, бо почував, що без них його жахливе існування промайне без сліду, як вітровій. Закоханий тисячі разів бажав би так гармонійно відчути свої прагнення і свої втіхи, як це вміють змалювати натхненні поетові уста, навіть багач, власними очима дивлячись, не міг би побачити своїх посілостей, своїх ідолів у такій красі і пишноті, в якій може їх змалювати поет, котрий тонко відчуває блиск усіх цінностей і високим духом своїм їх освітлює. Та й хто ж, по-твоєму, коли на те пішло, створив самих богів, нас до них підніс і їх до нас позводив, як не поет?
— Мій друже,— відповів подумавши Вернер,— я вже часто жалкував, чому ти силоміць намагаєшся вигнати зі своєї душі те, що так палко почуваєш? Я не помилився б, сказавши, що ти краще б зробив, якби трохи поступився самому собі, а не мордував себе протиріччями такого жорстокого зречення і заради одної невинної втіхи не відмовлявся б уживати всіх інших.
— Смію признатися тобі, мій друже,— сказав на те Вільгельм,— хоч і боюсь, чи не буду смішним, коли скажу, що ті образи ще й досі переслідують мене, хоч як я намагаюсь утекти від них, і коли випробовую серце своє, то бачу, що всі передніші мої бажання міцно, ба навіть ще міцніше сидять у ньому, як раніш. Що ж мені, нещасному, тепер діяти в житті? Ах, коли б мені хто сказав наперед, що руки мого духу, які я простягнув у безмежність і сподівався конче обійняти велике, будуть скрушені, коли б мені хто це передвістив, то допровадив би мене до розпачу. Ось і тепер, коли наді мною стався суд, тепер, коли я втеряв її, ту, що замість божества повинна була вести мене до моїх прагнень, що ж мені залишається тепер, як не віддатися найгіркішому смутку? О мій брате,— вів далі він,— я не перечу, в моїх таємних задумах вона була гаком, на який закидають мотузяну драбину. З небезпечною надією гойдається сміливець у повітрі, та залізо ламається, і він лежить розбитий в ногах своїх прагнень. І для мене більше нема надії, нема відради. Я,— скрикнув він, схопившися з місця,— не залишу жодного папірця із цих жалюгідних писань! — І він знову схопив пару зошитів, пошматував їх і жбурнув у вогонь.
Вернер хотів його втримати, але надаремне.
— Не заважай мені,— скрикнув Вільгельм.— Навіщо мені ці нікчемні листки? Вони для мене більше ні щабель у житті, ні заохочення. Хіба залишити для того, щоб мучили мене до кінця днів моїх? Або щоб, може, коли-небудь стали посміховиськом світу, замість того, щоб викликати співчуття або жах? Горе мені і моїй долі! Тільки тепер я розумію скарги поетів, тих бідолах, що від злиднів помудрішали. Як довго вважав я себе незламним, невразливим і — ах! — тепер бачу, що моя глибока недавня рана вже не заросте, не може загоїтись. Я почуваю, що муситиму забрати її з собою в могилу. Ні! Страждання мої не припиняться й на днину, вони допровадять мене до згуби, а пам'ять про неї повинна залишитись у мене, зі мною жити і вмерти, пам'ять про негідницю... Ах, мій друже, якщо говорити від щирого серця, то, може, й не зовсім негідницю! її становище, її доля вже тисячі раз виправдали її передо мною. Я був занадто жорстокий, ти заворожив мене своїм холодом, своєю безсердечністю, заполонив мої розладнані почуття і перешкодив зробити для неї і для себе те, що я повинен був зробити для нас обох. Хто зна, в яке становище я поставив її, і тільки тепер туга впала мені на серце від того, в якому розпачі, в якому безпорадному стані я покинув її. Хіба не могло так бути, що вона не винна? Не могло? Скільки в світі повстає заколотів від непорозуміння! Скільки є обставин, що можуть виправдити і найбільшу хибу! Як часто я уявляю собі її: сидить вона в тихій самоті, спершись на лікті. "Так ось,— каже вона,— та вірність і любов, у якій він так мені присягався! Таким грубим ударом обірвати прекрасне життя, що нас єднало!"