— Авжеж,— зауважив абат,— ось так і вчаться один у одного аматор і митець; аматор шукає лише якоїсь загальної, невизначеної насолоди; художній твір повинен йому подобатися приблизно так, як твір природи, і люди гадають, що органи, які дають нам можливість втішатися художнім твором, розвинулись самі від себе, як піднебіння або язик. Про художній твір вони міркують, наче про їжу. Вони не розуміють, що потрібна інша культура, щоб піднятися до справжньої насолоди мистецтвом. Найтруд-нішим вважаю свого роду розподіл, який людина здійснює сама в собі, коли вона взагалі хоче розвинутись; через те ми й знаходимо так багато однобічних культур, з яких, проте, кожна прагне міркувати про ціле.
— Те, що ви зараз сказали, не зовсім для мене ясне,— мовив, увійшовши, Ярно.
— Воно й важко,— відповів абат,— з'ясувати це стисло. Я хочу сказати лише ось що: поскільки людина претендує на розмаїту діяльність або на різні насолоди, то вона повинна вміти розвинути в собі й різні органи, які були б водночас і незалежні один від одного. Хто хоче творити і втішатися всім у своїй людській натурі, хто хоче приєднати до цієї насолоди все, що стоїть поза ним, той буде гаяти час у вічно невдоволеному прагненні. Як важко, хоч на вигляд так природно, оглядати для себе і в собі прекрасну статую, картину, слухати спів заради співу, захоплюватися актором заради актора, тішитися будівлею заради її власної гармонії і тривалості. А тим часом більшість людей трактує справжні утвори мистецтва так, буцімто вони зліплені з м'якої глини. На догоду їхнім уподобанням, думкам, забаганкам мусить різьблений мармур зразу міняти свої форми, міцно змурована будівля розширитись або звузитись, картина повинна повчати, вистава виправляти, і з усього повинно бути все. Але ж, власне, тому, що більшість людей самі безформні, тому, що вони самі собі і своєму єству не можуть надати жодного кшталту, то вони й намагаються взяти у речей їхні форми, щоб усе обернути в розпорошену, незв'язану матерію, до якої й вони самі належать. Наскінчу вони все приводять до так званого ефекту, все в них відносне і все-таки й стає відносним, за винятком безглуздя і глупоти, які владарюють абсолютно.
— Я розумію вас,— відповів Ярно,— чи, скорше, ясно бачу, як ваші слова пов'язуються з принципами, котрих ви так міцно тримаєтесь. Але я не можу так суворо ставитись до бідолашних людей. Я, звичайно, чимало знаю таких, що перед найвеличнішими утворами мистецтва і природи згадують насамперед свої нужденні потреби, беруть в оперу своє сумління і свою мораль, не відкидають своєї любові і зненависті перед якою-небудь колонадою, і все найкраще і найвеличніше, що вони можуть сприйняти ззовні, мусять найперше в своїй уяві якомога применшити, щоб хоч трохи пов'язати його зі своїм мізерним єством.
Розділ восьмий
Ввечері абат запросив усіх на похорон Міньйони. Все товариство пішло до Зали Минулого, що була яскраво освітлена й пишно прикрашена. Всі стіни зверху донизу були завішані небесно-блакитними килимами, з-під яких було видно тільки цоколі й фризи. В чотирьох канделябрах по кутках горіли величезні воскові факели, а посередині, відповідно, чотири менших навколо саркофага. Біля них стояли чотири хлопчики в блакитній зі сріблом одежі і, здавалось, обмахували широкими віялами зі струсячого пір'я фігуру, що спочивала на саркофазі. Всі посідали, і два невидимих хори ніжно заспівали питання: "Кого несете нам в наш тихий світ?"
Четверо дітей чарівними голосами відповіли: "Несемо вам товариша, що натомився в грі. Хай спочиває поміж вас, поки яса братів небесних не збудить знов його в прийдешньому".
Хор. Первістку юний у нашому колі, вітаєм тебе, з сумом вітаєм! Ні хлопець, ні дівчина хай за тобою не йдуть. Нехай тільки старість входить спокійно в ці тихі чертоги. Спочивай у поважному колі, мила, хороша дитино!
Хлопчики. Ах! Як неохоче ми сюди її привели! Ах! І вона тут повинна зістатись! Зістаньмося й ми тут! Над її домовиною будемо плакать і плакать.
Хор. Погляньте на крила могутні! Погляньте на легку і чисту одежу! Як блищить на чолі золота стрічка! На спокій цей гляньте величний, прекрасний!
Хлопчики. Ах, ці крила більш не піднімуть її. І в легких іграх одіж її не має на вітрі. Коли ми рожами квітчали голівку її, вона ніжно й привітно дивилась на нас.
Хор. Духовним поглядом гляньте угору! Хай живе в вас животворчая сила, що підносить над зорі життя — найкраще, найвище від всього!
Хлопчики. Смутку наш! її вже нема серед нас. По садочку не ходить вона і на луках не рве квіточок. Будемо плакать по ній, бо тут її залишаєм навічно. Плачмо і з нею зостаньмось.
Хор. Діти, вертайтесь назад у життя! Ваші сльози хай свіжий висушить вітер, що грається в хвилях річкових. Тікайте від ночі! День, радість і довге життя — для живих!
Хлопчики. Гей, ми вертаємось знов до життя! Хай день нам дарує роботу і радість, поки аж вечір не принесе нам спокою, а нічний сон нас не підживить!
Хор. Діти! Скоріш до життя! В чистій одежі краси вас зустріне кохання з поглядом райським і безсмертя вінком!
Хлопчики відійшли, і абат, підвівшись зі свого фотеля, став за труною.
— З розпорядження людини, що спорудила цю тиху оселю,— сказав він,— кожного нового прибувця треба тут урочисто приймати. Після того, хто збудував цей дімч хто влаштував оте місце, ми ховаємо юну чужоземку, і ось цей невеличкий простір містить у собі дві зовсім різні жертви суворої, свавільної і невблаганної богині смерті. Ми за певними законами вступаємо в життя, полічено дні, коли ми дозріємо, щоб побачити світло, але нема законів для тривалості життя. Найтонша життєва нитка може тягтися несподівано довго, найміцнішу перерізують ножиці парки, що ніби кохається в протиріччях. Про дитипу, яку ми тут ховаємо, мало можна сказати. Нам що не відомо, звідкіль вона, батьків її ми не знаємо, а про її літа тільки здогадуємось. її глибоке, замкнуте серце ледве нам давало можливість збагнути її внутрішнє життя. Нічого не було ясного в ній, нічого відкритого, крім любові до чоловіка, що визволив її з рук варвара. Ця ніжна прихильність, ця палка вдячність були, здається, полум'ям, що поглинало сили її життя. Вся майстерність лікарів не могла вберегти це прекрасне життя, найвірніша дружба не могла його продовжити. Та коли майстерність лікарів не спроможна була втримати її духу, то вони вжийй всіх заходів, щоб зберегти тіло і не дати йому зотліти. Бальзамічні масла просякли всі її жили і замість крові забарвили передчасно поблідле обличчя. Підійдіть ближче, друзі мої, і подивіться на диво мистецтва й старанності!