кіль вона і якого походження. Бо ті люди, що знайшли її, коли вона заблудилась, і яким вона докладно описала свій дім, благаючи їх відпровадити її до батьків, тим квапливіше тікали геть, а потім у заїзді вночі, думаючи, що дитина спить, жартували з доброї знахідки і присягались, що вона не втрапить назад додому. Тоді нещасне створіння дійшло до жахливого розпачу, аж їй, нарешті, з'явилась матір божа і повідала їй, що буде турбуватися про неї. Відтоді вона дала сама собі священну клятву надалі нікому не довіряти, нікому своєї історії не відкривати, жити надією на безпосередню поміч божу і з нею вмерти. Навіть і те, що я вам тут розказав, вона не розповіла На-талії в ясних словах. Наша шановна приятелька дорозу-мілася цього з окремих виразів, пісень і дитячої необачності, які зраджували те, про що вона хотіла змовчати.
Тепер Вільгельм зрозумів деякі пісні, деякі слова цієї милої дитини. Він дуже прохав свого друга не таїти від нього нічого, що йому стало відомо з дивних пісень та визнань цієї єдиної в своєму роді істоти.
— О,— мовив лікар,— тоді приготуйтесь вислухати дивні визнання, дивну історію, в якій ви мимохіть грали велику роль. Я боюсь, що ця історія має рішуче значення для життя і смерті цього милого створіння.
— То розповідайте ж,— сказав Вільгельм,— я вкрай зацікавлений.
— Чи пригадуєте ви,— почав лікар,— той таємничий жіночий візит уночі після вистави "Гамлета"?
— Авжеж, добре пам'ятаю,— відповів засоромлено Вільгельм,— але мене вельми дивує, що ви про нього нагадали такої хвилини.
— А знаєте, хто це був?
— Ні! Ви лякаєте мене! На бога, то ж не Міньйона? Хто ж це був? Кажіть же!
— Я й сам того не знаю!
— Отже, не Міньйона?
— Ні, звичайно, ні! Але Міньйона мала намір прослизнути до вас і, жахнувшись, побачила зі свого кутка, що її вже випередила суперниця.
— Суперниця? — вигукнув Вільгельм.— Кажіть далі, ви геть мене збентежили!
— Радійте,— сказав лікар,— що так хутко можете від мене дізнатись про наслідки. Наталія і я, беручи в цій справі лише далеку участь, мали досить клопоту, поки хоч трохи зрозуміли збентежений стан цього доброго створіння, якому хотіли допомогти. Слухаючи легковажні розмови, які вела Філіна та інші дівчата, а також під впливом одної пісеньки, вона захопилася думкою провести ніч у коханого, не думаючи нічого іншого, як тільки про щирий і блаженний спокій коло нього. В її добрім серці вже палала щира, потужна прихильність до вас, мій друже. В ваших обіймах добра дитина не раз уже заспокоювала свої болі. І тепер хотіла зазнати повною мірою того щастя. То вона по-дружньому намірялась просити вас об тім, то знову таємний страх спиняв її. Нарешті веселий, вечір і випите вино надали їй сміливості, і вона одважилась на шалений вчинок — вночі прослизнути до вас. Вона вже побігла, щоб сховатися в вашій незамкнутій кімнаті, але, збігши нагору по сходах, почула раптом якесь шарудіння. Вона сховалась і побачила білу жіночу постать, що прослизнула до вашої кімнати. Скоро потому прийшли ви, і їй чутно було, як засунулись на засувку двері.
Міньйона терпіла нечувані муки: шалений вибух палких ревнощів змішався з не відомим досі прагненням темної жаги і ґвалтовно струснув її напіврозвинений організм, її серце, що й перед тим аж тремтіло від жаги й чекання, стало тепер замлівати і наче олив'яним тягарем здавило їй груди, вона не могла й дихнути, не знала, що робити з собою. Вона почула арфу, побігла до старого на горище і пробула цілу ніч біля його ніг в жахливих корчах.
Лікар зупинився на хвилину, а що Вільгельм мовчав, правив далі:
— Наталія запевняла мене, що нічого в житті так не злякало її і не вразило, як становище дитини при цій розповіді; наша благородна приятелька навіть докоряла собі за те, що різними питаннями і натяками виманила ці визнання і так жорстоко нагадала добрій дівчині про її тяжкі муки. "Добра дитина,— так правила Наталія,— ледве дійшовши до цього місця своєї розповіді чи, скорше, своїх відповідей на мої запитання, раптом упала передо мною, притиснула руку до серця і стала скаржитись на такий самий біль, як тої жахливої ночі. Вона звивалася на землі, наче хробак, і я мусила вжити всіх своїх сил, щоб не вте-ряти самовладання та пригадати засоби, які застосовуються в таких випадках для заспокоєння душі й тіла".
— Би ставите мене в жахливе становище,— скрикнув Вільгельм,— даючи мені так боляче відчути всю мою несправедливість до цього милого створіння саме тоді, коли я маю побачити її знову. Якщо я повинен з нею бачитись, то чому ви відбираєте в мене мужність вільно з нею зустрінутись? Мушу признатись: при такому її душевному настрої я не знаю, чим моя присутність може їй допомогти? Коли ви як лікар переконані, що подвійна туга її натури так далеко зайшла, що загрожує її життю, то для чого мені своєю присутністю роз'ятрювати її страждання і, можливо, прискорювати її кінець?
— Мій друже,— мовив лікар,— де ми не можемо допомогти, там повинні полегшити страждання, а я знаю яскраві приклади, що присутність коханого предмета позбавляє уяву її руїнницької сили і перетворює тугу в спокійне споглядання. У всьому потрібна міра й доцільність! Бо присутність може й розпалити пригаслу пристрасть. Ідіть подивіться на цю милу дитину, поводьтеся з нею привітно, і ми побачимо, що з цього вийде.
Тут вернулась Наталія і сказала, щоб Вільгельм ішов з нею до Міньйони.
— Мені здається, що вона дуже щаслива з Феліксом і, сподіваюсь, добре зустріне друга.
Вільгельм не без вагання пішов за нею. Він був глибоко зворушений тим, що почув, і боявся палкої сцени. А коли увійшов, трапилося щось зовсім протилежне. Міньйона в довгому білому вбранні, з густим каштановим, заплетеним у коси волоссям, сиділа, тримаючи Фе-лікса на колінах, пригорнувши його до серця. Вона була як неземна тінь, а хлопець — втілення самого життя. Здавалося, наче обійнялися небо і земля. Вона, усміхаючись, подала Вільгельмові руку і сказала:
— Дякую тобі, що ти вернув мені Фелікса. Вони бозна-як викрали його в мене, і з того часу мені й життя не миле. Коли моє серце ще чого бажає на землі, то він заповнить цю потребу.