Власне, цей монолог був лише вступом, щоб признатися собі самому, про що він думав, турбувався, чого шукав і що вибрав. Він довше не міг зволікати з цим признанням. Бо хоч і часто журився про втрату Маріани, але жура ця була марна, і він тепер ясно відчував, що для хлопця мусить шукати матір і що певнішої від Терези не знайде. Він цілком знав цю прекрасну жінку. Така дружина і помічниця була б, здається, єдиною, якій можна було довірити себе і дітей. її шляхетна прихильність до Лотаріо зовсім його не бентежила. Дивачна доля навіки їх розлучила. Тереза вважала себе за вільну і говорила про одруження хоч і байдуже, але як про річ саму від себе зрозумілу.
Після довгих роздумів він наважився розповісти їй усе, що тільки знав про себе. Вона повинна знати його так, як він її знає, тому і почав обмірковувати свою історію, але вона видалась йому така бідна на події, а в загальному кожне признання так мало свідчило на його користь, що він кілька разів хотів був відмовитись від свого наміру. Нарешті він поклав узяти в Ярно сувій зі своїми літами науки, що був у вежі. Ярно сказав: "Тепер саме слушний час",— і Вільгельм отримав сувій.
Моторошно відчуває себе шляхетна людина, коли дійде до такого пункту, з якого мусить свідомо озирнутися на минуле життя. Усі переходи — це кризи, а хіба криза не хворість? Як неохоче після хвороби ми дивимося на себе в дзеркало! Ми відчуваємо, що видужали, а бачимо лише, як змарніли. Вільгельм був уже досить підготовлений: обставини яскраво свідчили про нього, друзі також особливої ощади не давали, і коли він одразу поквапливо розгорнув пергамен, то читав його що далі, то все спокійніше. Там він знайшов докладну історію свого життя, широкими, гострими рисами зображену. Ні окремі події, ні невибагливі почуття не бентежили його зору; загальні приязні зауваження давали йому вказівки, не соромлячи його, і він уперше бачив свій портрет звіддалік, не так, як у дзеркалі бачиш другого себе, а як иа портреті іншого себе: ми не впізнаємо в собі усіх рис, але радіємо, що дух, який мислить, так схопив наші риси, великий талант маляра так нас представив, що образ того, якими ми були, існує і довго ще буде існувати після нас.
Пригадавши за допомогою манускрипта все своє минуле, Вільгельм почав писати для Терези історію свого життя і майже соромився, що, порівнюючи з її великими чеснотами, не міг знайти нічого, що могло б свідчити про його доцільну діяльність. Наскільки він був докладний у своїх писаннях, настільки був короткий у листі до неї: він прохав її про дружбу, про любов, якщо це можливо, пропонував свою руку і просив не баритися з відповіддю.
Після деяких внутрішніх вагань, чи не слід було б у такій важливій справі порадитися спочатку з друзями, Ярно та абатом, він вирішив мовчати. Рішення його було тверде, а справа надто важлива для нього, щоб віддати її на присуд навіть найрозумнішій і найкращій людині. Він був настільки обережний, що навіть листа здав сам на найближчу пошту. Можливо, йому було трохи прикро, що в багатьох випадках свого життя, коли гадав, ніби діє вільно і таємно від усіх, із рукопису він досить ясно побачив, що був під наглядом, ба навіть під керівництвом інших, і тепер хотів принаймні до Терезиного серця заговорити чисто і щиро і в своїй долі бути зобов'язаним тільки її власному вироку. Тому й, не вагаючись, він обійшов у цьому важливому для себе пункті своїх сторожів і наглядачів.
Розділ другий
Щойно лист був посланий, як вернувся Лотаріо. Всі раділи, що до завершення і скорого закінчення важливих справ усе вже готове, а Вільгельм і поготів нетерпляче прагнув, щоб якнайскоріше зав'язались нові стосунки, розв'язалися старі та визначились його власні перспективи на майбутнє. Лотаріо привітно поздоровався з усіма. Він уже зовсім видужав, був веселий і мав вигляд людини, котра знає, що робити, у котрої нема на шляху перешкод.
Вільгельм не міг відповісти йому таким же щирим привітом.
"Ось,— думав він,— друг, коханий, жених Терезин, на місце якого ти наміряєшся втиснутись. І ти гадаєш, що такі враження забуваються чи гаснуть?"
Якби лист не був посланий, то він навряд чи й наважився б тепер його відіслати. На щастя, його вже не вернути, можливо, Тереза вже одважилась, і лише відстань закриває своїм серпанком щасливе закінчення. Виграв чи програв — скоро буде видно. Він намагався себе заспокоїти такими міркуваннями, а проте серце його пташкою билося в грудях. Він тепер мало приділяв уваги важливим справам, від яких до певної міри залежала доля всіх його статків. Ах! Яке нікчемне в хвилини пристрасті видається людині все, що її оточує, все, що їй належить!
На його щастя, Лотаріо до цієї справи ставився серйозно, а Вернер легковажно. Він мав сильну жадобу до зиску і тому щиро радів прекрасному маєткові, який незабаром належатиме йому чи, скорше, його другові. Лотаріо, зі свого боку, був, здається, зайнятий зовсім іншими міркуваннями.
— Я не так радію з маєтку,— мовив він,— як думаю про те, чи цілком законно ми його придбали.
— На бога! — скрикнув Вернер.— А що ж тут може бути незаконного?
— Дещо є! — відповів Лотаріо.
— Хіба ж ми не заплатили готівкою за нього?
— Воно-то так,— сказав Лотаріо.— Те, що я хочу вам нагадати, ви, можливо, вважатимете за зайву делікатність, але, на мою думку, жодна посілість не буде цілком законна, чиста, якщо ми не дамо державі їй належної частки.
— Як? — скрикнув Вернер.— То ви хочете, щоб наші вільно куплені землі були обкладені податками?
— Авжеж,— сказав Лотаріо,— до певної міри, бо лише в такій рівності з іншими володіннями і полягає законність володіння. В чому вбачає селянин новітньої доби, коли стільки понять хитаються, головну причину того, що дворянин має менше права на землю, ніж він? Лише в тому, що дворянин нічим не обтяжений, тоді як сам обтяжує інших.
— А що буде з відсотками на наш капітал? — запитав Вернер.
— Аж ніяк не гірше,— відповів Лотаріо,— коли держава за справедливі, правильні відраховання звільнить нас від фокусів лепного права і дозволить порядкувати маєтками по нашій любій уподобі. Тоді ми не мусили б держати маєтків таких величезних розмірів, а мали б право рівно ділити між своїми дітьми, хай би вони віддавалися вільній діяльності замість тих обмежених та обмежуючих привілеїв, вживаючи яких, ми завжди мусимо викликати тіні наших предків. Набагато щасливіші були б чоловіки й жінки, якби могли озирнути все вільним оком і своїм вибором ушанувати достойну дівчину або прекрасного юнака без огляду на їх походження. Держава мала б тоді більше громадян, ще й до того, можливо, кращих, і тоді їй би не бракувало так часто голів та рук.