Прийшов Норберг. Я намагалася умовити його, змалювала найчорнішими фарбами її скруху, її каяття; він хотів лише побачити її, і я пішла до неї в кімнату, щоб її підготувати, але він увійшов слідом за мною, і ми разом підійшли до ліжка. Вона прокинулась, схопилась, мов несамовита, і вирвалася з наших рук: Вона клялась, просила, благала, погрожувала і запевняла, що не піддасться. Вона була досить необережна, впустивши кілька слів про своє справдешнє кохання, які сердега Норберг витлумачив у духовному розумінні. Нарешті він її залишив, і вона замкнулась. Я довго ще затримувала його в себе і говорила з ним про її стан, що вона при надії і що сердешну дівчину треба берегти. Він так пишався своїм батьківством, так радів, що матиме хлопця, що пішов на всі її вимоги і пообіцяв краще певний час помандрувати, аніж отут лякати свою коханку і хвилювати її. З такими намірами і вислизнув він рано-вранці пріч від мене, а ви, мій паночку, коли тоді вдосвіта стояли на варті, то для повноти свого щастя вам би тільки й слід було зазирнути в душу свого супротивника, що, на вашу думку, був такий щасливий і задоволений і побачивши якого, ви вкинулись у такий розпач.
— І це правда? — запитав Вільгельм.
— Така правда,— мовила стара,— як те, що я ще сподіваюсь увігнати вас не в такий розпач.
Авжеж, ви дійшли б до відчаю, якби я зуміла як слід змалювати вам наше становище другого дня вранці. Яка вона була весела, коли прокинулась! Як привітно покликала мене до себе! Як палко дякувала мені, як щиро пригорнула мене до грудей своїх! "Тепер,— сказала вона, підійшовши з усміхом до люстра,— я знову можу радіти сама з себе, зі своєї постаті, бо я знову належу тільки собі, тільки моєму єдиному, коханому другові. Як солодко перемогти! Яке то небесне почуття — йти за своїм серцем! Яка я вдячна тобі, що ти стала на мій бік, що увесь свій розум, увесь свій досвід поставила на мою користь і вигоду! Помагай же мені і вигадай щось таке, що цілком могло б зробити мене щасливою!"
Я у всьому погоджувалася з нею, не хотіла її дратувати, тішила її надіями, і вона ніжно пестила мене. Коли вона відходила на хвилинку од вікна, я ставала на сторожі, бо ви ж обов'язково мусили пройти мимо, їй хотілося хоч побачити вас. У такому неспокої минув цілий день. Вночі ми сподівалися, що ви вже напевне прийдете в звичний час. Я чатувала на сходах, нудилась і знову пішла до неї. Я застала її, на моє велике здивовання, в офіцерському вбранні, вона була невимовно весела і уроча. "Чи я ж не заслужила сьогодні з'явитись у чоловічому вбранні? Хіба я не хоробро трималась? Хай мій коханий побачить мене сьогодні, як і вперше. Я пригорну його до свого серця так само ніжно, як і тоді, лише з більшою свободою, бо хіба ж я тепер не більше його кохаю, ніж тоді, коли шляхетне рішення ще не зробило мене вільною? Але,— додала вона, трохи подумавши,— я ще не зовсім перемогла, я повинна одважитись на остаточне, щоб бути гідною його, щоб бути певною, що володію ним. Я мушу йому все відкрити, щоб він усе знав, і тоді хай робить, Що хоче: або залишиться зі мною, або відштовхне мене. Ось яку сцену готую я йому і до якої готуюсь сама. І якщо серце його відштовхне мене, я знову буду належати тільки собі. В моїй карі я знайду собі втіху і все витерплю, що випаде мені на долю".
З такими думками, з такими надіями, папочку мій, чекала на вас ця мила дівчина. Ви не прийшли. О! Як мені описати цей стан чекання і надій? Я ще бачу тебе перед собою, моя кохана, з якою любов'ю, з якою пристрастю говорила ти про людину, що її жорстокості ти ще не спізнала!
— Люба, добра Барбаро! — скрикнув Вільгельм, схопившися з місця і взявши стару за руки.— Досить прикидатися, досить готовити мене. Твій байдужий, твій спокійний, твій задоволений тон зраджує тебе. Віддай мені Ма-ріану! Вона жива, вона десь тут, близько! Недаремне ти вибрала цей пізній час, саімотню годину для своїх відвідин, недаремне ти готовила мене цією чудесною оповісткою! Де вона в тебе? Де ти її ховаєш? Я тобі вірю, я обіцяю тобі вірити у всьому, якщо ти мені її покажеш, якщо ти вернеш її в мої обійми. Я вже бачив її тінь над собою, дай же лі єні знову її обійняти! Я впаду перед нею на коліна, я благатиму в неї пробачення, я віншуватиму її з боротьбою, з перемогою над собою, і тобі побажаю щастя, я приведу їй мого Фелікса, ходімо. Де ти її сховала? Не муч її, не муч мене довше невідомістю. Ти досягла своєї мети. Де ти її ховаєш? Ходімо. Я її освітлю цією свічкою,, щоб знову побачити її укохане обличчя.
Він стягнув стару зі стільця, а вона втупилася в нього, і сльози потоком полилися з її очей від невимовного жалю.
— Який жахливий омил дав вам хоч на мить цю облудну надію? — заволала стара.— Авжеж, я сховала її, тільки глибоко в могилі; ні сонячне сяйво, ні ця скромна свічка ніколи більше не освітлять її милого обличчя. Заведіть славного Фелікса на її могилу і скажіть йому: "Тут лежить твоя мати, яку батько твій прокляв, не вислухавши". Кохане серце її не б'ється більше від нетерпіння вас побачити, не чекає вона в сусідній кімнаті кінця моєї оповістки, чи моєї казки. Сховано її в темній коморі, куди не входить наречений і звідкіль не вийде назустріч жодна наречена.
Вона впала па підлогу біля стільця і гірко плакала. Вільгельм вперше уповні переконався, що Маріани нема на світі. Глибокий жаль обійняв його. Стара встала.
— Більше нічого мені вам сказати! — покликнула вопаІ кинула йому на стіл теку.— Ось листи, вони повністю присоромлять вашу жорстокість. Прочитайте їх, не заплакавши, коли зможете.
Вона тихенько вийшла, а Вільгельм цієї ночі не зва-жився відкрити теку з листами. Він сам і подарував її Маріані, і знав, що кожний листочок, від нього отриманий, вона дбайливо туди ховала. Другого ранку він переміг себе, розв'язав стрічку, і звідтіль посипались маленькі цидулки, написані олівцем його власною рукою, і нагадали йому все, що трапилося з першого дня їх чудесного знайомства аж до останнього дня їхньої жорстокої розлуки. З пекучим болем прочитав він також ті кілька записок, що були до нього написані і що їх, як видно з їх змісту, Вернер відсилав їй назад.