розповідями про господарчі справи. Вона занепокоїлась, Пула не в гуморі, і коли він прийшов знову, то його поведінка не підняла її настрою.
Але я бачу вже, що сонце на вечірньому прузі! Ваше щастя, мій друже, бо інакше цю історію, яку я так радо згадую і розповідаю, довелось би вам вислухати з усіма подробицями. Отож поспішуся, бо ми наближаємось до періоду, на якому не варто довго зупинятися.
Лотаріо познайомив мене зі своєю чудесною сестрою, а та вельми спритно зуміла ввести мене до свого діда. Я сподобалася старому,' він дав згоду, і я вернулася до своєї добродійниці зі щасливою звісткою. Заручини тепер не були секретом у домі. Спочатку ця звістка видалась Лідії зовсім неймовірною. Коли ж, нарешті, жодного сумніву не залишалось, вона раптом щезла, і ніхто не знав, де поділась.
День нашого поєднання наближався. Я часто просила його дати мені свій портрет і саме перед його від'їздом ще раз нагадала йому про це. "А ви забули,— сказав він,— дати мені рамку, в яку хочете його вставити". Сталося це ось як: у мене був подарунок від однієї приятельки, дуже для мене дорогий. Під склом був вензель з її волосся, а далі всередині залишалася порожня платівочка з слонової кості, де мав бути портрет тої, яку саме тоді смерть вирвала в мене. її втрата боліла ще мені на серці, коли Лотаріо ощасливив мене своїм коханням, і я хотіла заповнити прогал, що залишився після її смерті, портретом мого друга.
Я йду швиденько до своєї кімнати, дістаю дорогу скриньку і відчиняю в його присутності. Зазирнувши туди, він бачить медальйон одної жінки, бере його в руки, уважно розглядає і хутко питається:
"Хто це така?"
"Моя мати",— відповідаю я.
"Я присягнув би,— скрикнув він,— що це портрет одної панійки фон Сент-Альбан, котру я зустрічав кілька літ тому в Швейцарії".
"Це вона і є,— відповіла я усміхаючись,— ви, не відаючи того, познайомилися зі своєю тещею. Сент-Альбан — це романтичне ім'я, під яким моя мати мандрує. Вона й зараз під цим ім'ям пробуває у Франції".
"О, я найнещасніший з людей!" — скрикнув він, кидаючи портрет назад у скриньку, і, затуливши очі рукою, вибіг із кімнати. Потім скочив на коня, а я вибігла на балкон і почала його кликати. Він обернувся, махнув рукою і щодуху помчав геть. І більше я не бачила його.
Сонце зайшло. Тереза невідривно дивилася в червінь заходу, її очі сповнились сльозами.
Тереза мовчала, поклавши свою руку на руку свого нового друга. Він зворушено поцілував її, вона витерла сльози і встала.
— Ходімо вже додому,— сказала вона,— і потурбуємось про наших.
Дорогою розмова була не вельми жвава; підійшовпси до садової хвіртки, вони побачили Лідію, що сиділа на лаві. Лідія встала, щоб їх уникнути, і попрямувала до хати. Вона тримала в руці якийсь аркушик, а коло неї було двоє маленьких дівчаток.
— Я бачу,— сказала Тереза,— вона все ще носить із собою свою єдину втіху, листа від Лотаріо. її друг обіцяє, що негайно, як тільки видужає, вабере її знов до себе, і просить поки що спокійно проживати в мене. За ці слова вона чіпляється, ці рядки дають їй втіху, але його друзі в неї не в пошані.
Тим часом прийшли обоє діточок, привітали Терезу і розповіли їй про все, що трапилось в її відсутності.
— Ви бачите ось перед собою ще одну частину моїх турбот,— сказала Тереза.— Ми домовилися з прекрасною сестрою Лотаріо виховати спільно кількоро дітей. Я готую моторних і дбайливих господинь, а вона клопочеться з тими, в котрих виявляє спокійніші і делікатніші таланти, бо неодмінно ж треба всіляко турбуватися про щастя чоловіків та про хатнє господарство. Коли ви познайомитесь з моєю шляхетною подругою, то почнете нове життя: її краса, її добрість заслуговують на найглибшу пошану цілого світу.
Вільгельм не наважився сказати, що, на жаль, він уже знає прекрасну графиню і що коротка зустріч із нею залишиться назавжди болючим спогадом в його душі. Він був дуже радий, що Тереза не вела далі розмови на цю тему і що різні справи примусили її піти додому. Тепер він залишився на самоті, і остання звістка, що молода, прекрасна графиня також мусила добродійністю заповнити брак особистого щастя, до краю засмутили його. Він почував, що це для неї була тільки необхідність розважитись і, замість самій весело втішатися життям, надіятися па щастя інших. Він вважав Терезу за щасливу, бо навіть при тій несподіваній сумній переміні вона сама в собі жодної переміни не відчувала.
— Над усе щасливий той,— покликнув він,— кому не треба відкидати свого минулого життя, щоб змиритися з долею!
Тереза ввійшла до нього в кімнату, попрохавши пробачення, що потурбує його.
— Ось тут у стінній шафі,— сказала вона,— міститься вся моя бібліотека. Це скорше книги, яких я не викидаю, аніж ті, що збираю. Лідія бажає почитати яку-небудь духовну книгу; тут є кілька й таких. Люди, які цілий рік живуть мирянським життям, гадають, що в хвилини скрути треба звертатися до бога. На все добре і моральне вони дивляться, як на ліки, їх хоч і з відразою, а доводиться вживати, коли почуваєш себе погано. Пастора та навчи-теля моральності вони вважають ніби за лікаря, якого треба хутчій спекатися. Але я, радо признаюся, розумію моральне як певну дієту, котра лише тоді може бути дієтою, коли стає життєвим правилом, коли її дотримуватися цілий рік.
Вона пошукала серед книжок і знайшла кілька так званих повчальних писань.
— Звертатися до цих книжок,— сказала Тереза,— Лідія навчилась від моєї матері. Коли коханець був їй вірний — вона розважалась театром та романами, коли ж зраджував її, вона вдавалася до духовних книжок. Я взагалі не можу зрозуміти, — правила вона далі,— як можна вірити, що бог через книги промовляє до нас. Кому світ не відкриває безпосередньо, які в нього стосунки з ним, кому серце не говорить, що він собі й іншим зобов'язаний робити, тому це важко довідатися з книжок, котрі гідні лише на те, щоб давати назви нашим вадам.
Вона залишила Вільгельма самого, і він цілий вечір продивлявся невеличку бібліотеку, яка й справді-таки збиралася випадково.
Весь той недовгий час, що Вільгельм пробув у Терези, вона залишалась однакова і докладно розповіла йому за кілька разів, що сталося далі. Вона добре запам'ятала дні й години, місце та імена, і ми коротко перекажемо тут усе, що потрібно знати нашим читальникам.