Літа науки Вільгельма Майстера

Страница 117 из 165

Иоганн Вольфганг Гете

Вільгельм аж затремтів, бо сподівався в Терезі віднайти свою амазонку, тим більше, що, коли він забажав деяких подробиць, то Ярно гостро обірвав і вийшов.

Нова, близька надія*знову побачити кохану, улюблену істоту викликала в нього найдивніші почуття. Тепер віп вважав це доручення, яке йому дали, за яскравий знак Долі, а думка, що він хоче підступно відірвати бідолашну Дівчину від предмета її найщирішого, найпалкішого кохання, з'являлася лиш перелітно, наче тінь від птаха, що лине над освітленою сонцем землею.

Карета стояла біля дверей. Лідія якусь хвилину вагалася сідати. "Привітайте ще раз вашого пана,— сказала вона до старого слуги,— ввечері я вернусь". Сльози стояли в її очах, коли вона, від'їжджаючи, обернулась ще раз. Потім, опанувавши себе, звернулась до Вільгельма і промовила:

— В панночці Терезі ви знайдете дуже цікаву особу. Дивує мене, як вона попала в ці краї, бо ви повинні знати, що вони з бароном палко кохали одне одного. Незважаючи на віддалення, Лотаріо часто бував у неї. Я тоді жила з Терезою і мені здавалось, що вони тільки одне для одного жити можуть. І раптом усе розбилось, і жодна душа не знає чому. Він познайомився зі мною; я не заперечую, що вельми заздрила Терезі, що ледве могла приховати свою прихильність до нього і що я його не відштовхнула, коли він раптом замість Терези наче вибрав мене. Вона поводилася зі мною якнайприязніше, хоч могло видатись, що я зрабувала їй такого достойного коханця! Але яких же сліз і страждань коштувало мені це кохання. Спочатку ми бачились крадькома, на стороні, але такого життя я не могла довго стерпіти: тільки біля нього я була щаслива, цілком щаслива! А в розлуці з ним очі мої не просихали, живчик не бився спокійно. Одного разу його не було кілька день. Я було в розпачі, зібралася до нього і застала його тут. Він прийняв мене ласкаво, і коли б не оця злощасна справа, то я жила б як у раю. А що я витерпіла з того часу, як він у небезпеці, як він страждає, то годі й казати, і навіть цієї хвилини я гірко собі дорікаю, що хоч на один день могла покинути його.

Вільгельм щойно хотів докладніше розпитати про Терезу, але вони саме приїхали до судді, який вийшов їм назустріч і висловив щирий жаль, що Тереза вже від'їхала. Він запросив їх снідати, але тут же одразу сказав, що Терезу можна наздогнати в сусідньому селі. Вирішили їхати далі, і машталір не барився. Вже проминули кілька сіл, а нікого не здибали. Лідія наполягала, щоб вернутися назад, але машталір їхав далі, наче говорилось не до нього. Нарешті вона рішуче забажала, щоб везли назад. Вільгельм гукнув на машталіра і дав йому умовний знак. Машталір сказав: "Не конче їхати назад тим самим шляхом, я знаю ближчу і зручнішу дорогу". Він тут же звернув убік, через ліс і розлогі луки. Нарешті, не маючи на прикметі знайомих предметів, машталір сказав, що, на біду, збився з дороги, але небавом виїде знову на правильний шлях, бо ось недалечко видно село. Надходила ніч, а машталір так спритно вів діло, що скрізь розпитував і ніде нічого не допитався. Так вони їхали цілу ніч, Лідія й очей не склепила. В місячнім сяйві їй усюди ввижалося, що бачить знайомі місця, але подібність скоро зникала. Вранці місцевість видалась їй знайомою, і це було надто несподівано. Карета зупинилась біля невеличкого, гарненького сільського будиночка. Назустріч вийшла жінка і відчинила дверцята. Лідія глянула на неї здивовано, озирнулась, знову подивилась і впала непритомна Віль-гельмові на руки.

Розділ п'ятий

Вільгельма відпровадили в кімнату на мансарді. Будиночок був новий і такий невеличкий, що важко уявити, але дуже чепурненький і чистенький. Тереза, що зустріла його й Лідію біля карети, не була його амазонкою, це була інша істота, далека від тої, як небо від землі. Струнка, невеличка на зріст, вона рухалася вельми жваво, її блакитні, відкриті, ясні очі, здавалося, нічого не пропускали з того, що діялося навкруги.

Вона ввійшла у Вільгельмову кімнату і запитала, чи не треба йому чого-небудь.

— Пробачте,— мовила вона,— що я примістила вас у кімнаті, де чутно ще фарбою. Моя хатина щойно збудована, і ви обновили оцю кімнатку, призначену для гостей. Ах, якби ж ваш приїзд викликаний був іншою причиною! Сердешна Лідія не принесе нам утіхи, а взагалі, ви мусите змиритися: моя куховарка вельми не до речі покинула службу, а наймит врубав собі руку. В крайньому разі я могла б і сама впоратись, та дарма, якось-то воно буде. Найгірше діло з отими служебками: ніхто не хоче служити, навіть сам собі.

Тереза ще розбалакалась про деякі справи, і взагалі було видно, що вона охоча до балачок. Вільгельм запитав про Лідію, чи не міг би він побачити цю славну дівчину, Щоб просити у неї пробачення.

— Зараз вам це не пощастить,— відповіла Тереза,— час вибачає, час і втішає. В обох цих випадках слова мало помагають. Лідія не хоче вас і бачити. "Нехай він мені й на очі не навертається,— кричала вона, коли ви її залишили.-— Так можна і в людях зневіритись. Таке чесне обличчя, таке щире поводження — і ця таємна зрада!" Лота ріо ж вона цілком пробачає. Та й сам він пише в листі до бідної дівчини: "Мої друзі вмовили мене! Мої друзі примусили мене!" До них прнлічує вона і вас і проклинає разом з іншими.

— Велику честь вона мені робить, якщо лає,— мовив на те Вільгельм,— я не можу ще претендувати на дружбу з цим чоловіком, і цього разу я був лише невинним знаряддям. Я не хочу хвалити свого вчинку, досить, що я його зробив. Йшлося про його здоров'я, про ЖИТТЯ ЛЮДНІШ, яку я ціную вище, ніж кого іншого із тих, що знав досі. О, яка це людина, панно, і які люди його оточують! В цьому товаристві, смію сказати, вперше вів я справжні розмови, вперше почув із уст іншого справжній сенс моїх власних слів, які видались мені багатшими, повнішими, ширшими змістом, і те, що я почував, стало мені ясним, що думав — стало перед очима. На жаль, ця втіха була перервана спочатку різними турботами й тривогами, потім оцим неприємним дорученням. Я покірно його прийняв, бо вважав за свій обов'язок пожертвувати навіть своїми почуттями за право вступити в коло цих прекрасних людей.