Так розповідав він, сердешний, спочиваючи від своїх страхів на моїх грудях, і був щасливий, що найблаженніша дійсність прогнала страшний сон.
Стара намагалась якомога відтягнути своєю прозою поетично настроєну приятельку в царину звичайного життя, скориставшись при цьому добрим способом, якого вживають птахоловп, що, граючи на сопілочку, наслідують співи птахів, яких'хочуть привабити в своє сильце. Вона хвалила Вільгельма, вихваляла його постать, його очі, його кохання. Бідна дівчпна радо її вислухала, встала, дала себе зодягнути і, здавалось, трохи заспокоїлась.
— Дитино моя, любко моя! —вела далі підлесливо стара.— Я не хочу тебе смутити, не хочу образити, я не думаю відібрати від тебе твого щастя. Хіба ж ти не розумієш моїх намірів, хіба ж ти забула, як я кожну мить більше про тебе піклуюсь, ніж про себе? Скажи мені лише своє бажаннячко, то ми побачимо, як цьому зарадити.
— Чого я можу бажати? — відповіла на те Маріана.— Я нещасна, на все життя нещасна. Я люблю його, і він мене кохає, бачу, що мушу з ним розлучитися, і не знаю, як це переживу. Приїжджає Норберг, якому ми зобов'язані всім своїм існуванням, а Вільгельм сильне обмежений в коштах, він для мене нічого не може зробити.
— Еге ж, він, на жаль, із тих коханців, що, крім серця, нічого не приносять, а проте вимагають найбільше.
— Не глузуй! Сердега думає покинути свій дім, піти на сцену, запропонувати мені свою руку.
— Порожніх рук у нас уже і так чотири.
— Я не маю жодного вибору,— вела далі Маріана,— вирішуй ти! Штовхай мене туди або сюди, тільки знай одне: здається мені, що я ношу під серцем запоруку, яка ще міцніше повинна з'єднати нас. Отож подумай, що робити: кого я повинна залишити і за ким піти.
Трохи помовчавши, стара вигукнула:
— Оця вже мені юність! Вона завжди впадає в крайнощі. Як на мене, то нема нічого природнішого поєднати все те, що дає нам задоволення і вигоду. Кохай одного, а другий нехай платить. Треба мати лише глузд у голові і держати нарізно одного від другого.
— Роби як хочеш, я ні про що не можу думати, але послухаюся твоєї поради.
— А ми зможемо послатись на те, що директор, мов, вельми думний з доброї поведінки своєї трупи і не дозволяє сваволі. Обидва коханці вже звикли потаємно і обережно братися за діло. Про час і нагоду потурбуюсь я сама, але тоді вже ти муситимеш грати роль, яку я тобі накажу. Хто зна, як ще складуться обставини. Ех, якби то Норберг приїхав тоді, як уже Вільгельм від'їде! Хто ж тобі заборонить в обіймах одного мріяти про другого? Бажаю тобі синочка. Багатого він батька матиме.
Маріана лише ненадовго заспокоїлась такою перспективою. Вона ніяк не могла поєднати гармонійно свого становища зі своїми почуттями, своїми переконаннями. Вона хотіла б забути цю нестерпну дійсність, але тисячі дрібниць кожну мить їй про це нагадували.
Розділ тринадцятий
Вільгельм зробив тим часом невеличку подорож і, не заставши клієнта дома, передав рекомендаційного листа його дружині. Та вона мало що відповіла на його питання, бо була сильно схвильована, та й у всьому домі помічалось велике замішання.
Але незабаром вона сповірилась йому (та й нічого було тут і таїти), що її пасербиця втекла з артистом, чоловіком, який недавно покинув одну невеличку трупу, опо-селився в їхніх місцях і почав давати лекції французької мови. Батько, не тямлячи себе від сорому й досади, побіг у розправу, щоб спорядити за втікачами погоню. Вона як могла шпетила свою пасербицю, коренила її коханця так, що й живого місця на них обох не залишила, всіляко бідкалася на ганьбу, яка спостигла через те родину, аж Вільгельм збентежився непомалу, бо ночував, що ця сивіла, неначе в нападі якогось пророцтва, щойно зганила і осудила його потаємні наміри. Але ще сильніший і щиріший жаль узяв його, коли він побачив батькове горе, як той, вернувшись із розправи, коротко, з тихим смутком розповів дружині про вжиті заходи; прочитавши листа, наказав привести Вільгельмові конячку, не змігши й тут приховати свого смутку і хвилювання.
Вільгельм хотів був негайно сісти на коня і виїхати з цього дому, де йому за таких обставин неможливо було залишатися; одначе господар не хотів пускати без поча-стунку і без ночівлі сина чоловіка, якому він був так багато зобов'язаний.
Наш друг спожив смутну вечерю, перебув неспокійну ніч і рано-вранці якомога хутчій поквапився попрощатися з людьмп, які, і в голові того не мавши, своїми оповістками та скаргами образили найчутливіші його почуття.
Поволеньки, задумано їхав він дорогою, аж нараз помітив кілька озброєних людей, що бралися через поле. По їх широких довгих жупанах, по великих вилогах, незграбних капелюхах, простацькій ході, вайлуватих рухах він одразу догадався, що то команда ландміліції. Вони зупинилися під старим дубом, познімали свої рушниці і зручніше посідали на траві, щоб викурити люлечку. Вільгельм також зупинився біля них і зайшов у розмову з одним молодиком, що під'їхав до них верхи. На жаль, він ще раз мусив вислухати відому вже історію про двох утікачів, ще й до того з зауваженнями, які ні для молодої пари, ні для батьків приємними не можна було назвати. Разом із тим Вільгельм прознав, що прибули вони для того, щоб забрати молоду пару, яку наздогнали в сусідньому містечку і там затримали. Через деякий час вдалині з'явився візок, оточений цивільною вартою, не так грізною, як смішною. Незграбного вигляду писар, що їхав попереду, і актуарій (це й був той молодик, що з ним розмовляв Вільгельм) якось вельми церемонно й кумедно привіталися навзаєм при зустрічі, наче якийсь дух і чарівник при небезпечних нічних операціях: один всередипі, другий зовні зачарованого кола.
Тим часом присутні всю свою увагу звернули на селянський віз і не без співчуття дивилися на бідолашних утікачів, що сиділи на в'язці соломи, ніжно споглядаючи одне на одного, і, здавалось, не помічали нікого навколо себе. Трапилось так, що з останнього села везли їх у невеликій придобі, бо стара бричка, в якій спочатку їхала красуня, поламалась. При цій нагоді вона попрохала і за свого друга, щоб він їхав з нею вкупі, бо досі заставляли його йти пішки у важких кайданах, в переконанні бувши, що впіймали важкого злочинця.