Коли я досі не почувала за собою й найменшого гріха, то тепер з жахом побачила, що він можливий, проте я ще не знала зла, а тільки боялась його. Я відчувала, що можу завинити, але не знала, в чому себе обвинуватити.
Хоч і як глибоко була я переконана, що такий душевний стан, який я в собі відчувала, не може сприяти з'єднанню з вищою істотою, на яке я сподівалася після смерті, проте нітрохи не боялася такого розриву. Незважаючи на все зло, яке я в собі відкрила, я любила його і ненавиділа те, що в собі відчувала, ба навіть прагнула ще гірше ненавидіти, і єдине моє бажання було — звільнятися від цісї хвороби і від нахилу до неї,— і я була певна, що великий лікар не відмовить мені у своїй допомозі.
І стало тепер найголовніше питання: як вилікувати цю хворість? Вправами в чеснотах? Про них я не могла й згадати, бо вже ось десять років я вправлялась лише в чеснотах, а виявилось, що стільки гидоти лежало в глибині моєї душі! Чи не могла вона вибухнути, як колись у Давида, коли він побачив Вірсавію? А хіба ж він не був у дружніх стосунках з богом, і хіба не щиро я переконана, що бог мені друг?
Невже не можна усунути в людині цієї вади? Чи можна терпіти таке, щоб наші пристрасті панували над нами? Невже при всьому доброму бажанні нам не залишається нічого, як жахатися нашого падіння і при схожому випадкові знову падати?
З науки про мораль я не могла почерпнути жодної розради. Ні її суворість, якою намагається вона підкорити собі наші нахили, ні поблажливість, якою хоче перетворити їх на чесноти, не могли мене задовольнити. Основні принципи, котрі я засвоїла від спілкування з моїм незримим другом, мали для мене значно більшу вартість.
Вивчаючи одного разу пісні, Давидом складені після тої гидкої катастрофи, мене вразило те, що зло, яке в ньому жило, він угледів у самій матерії, з котрої був створений, але хотів звільнитися від гріха і ревне молився за чистоту свого серця.
Але як цього досягнути? Відповіді символічних книг я добре знала. Знала також і біблійну істину, що кров Ісуса Христа очищає нас від усіх гріхів. Але тільки тепер помітила, що цього так часто повторюваного виразу я ніколи не розуміла. Питання: "Що ж воно таке? Як це повинно статися?"—ні вдень ні вночі не давали мені спокою. Нарешті видалось мені, наче в якомусь мареві, що те, чого я шукала, знайти можна у втіленні вічного слова, котрим створено все, а також і ми. Що передвічний прийшов на цей паділ, де ми животіємо, як простий мешканець, прозирнув його, охопив поглядом і пройшов з нами зі ступепя на ступінь, від зачаття і народження до могили, щоб через цей дивний манівець вознестися знову у світлі високості, де й ми також повинні жити, щоб доступити блаженсіва. Все це відкрилось мені наче в далекому мареві.
О, для чого ми, говорячи про такі справи, мусимо вживати образів, які можуть показати лише зовнішній стан? Що перед ним високе чи глибоке, темне чи світле? Це ж тільки для нас є верх і низ, день і ніч. Саме тому він і став до нас подібний, бо ми інакше і не можемо мати своєї частки в ньому.
Але як же ми можемо взяти участь у цій безцінній благодаті? "Через віру",— відповідає нам святе письмо. Тоді що ж таке віра? Вважати за правду якусь притчу,— що мені це поможе? Я повинна пройнятись її впливом, її наслідками. Ця проймаюча віра повинна бути особливим станом духу, невластивим для звичайної людини.
"Тоді, всемогутній, дай мені віру!"— благала я в хвилини найбільшої скрухи. Я схилилась на столик, біля якого сиділа, і руками затулила обличчя, зрошене сльозами. Я була в такому стані, в якому треба бути, щоб бог вислухав наші благання, і в якому рідко буваєш.
О, хто б міг описати, що я відчувала! Невідома сила потягла мене до хреста, на якому вмер колись Ісус Христос. Цю силу не можна інакше назвати, як потяг, вона цілком подібна до тої, котра тягне нашу душу до далекого укоханого; і ця сила, мабуть, куди міцніша і щиріша, ніж ми собі уявляємо. Так наблизилась душа моя до того, хто став людиною і вмер на хресті, і тоді тільки я збагнула, що таке віра.
"Це віра!" — скрикнула я і схопилась ніби злякана. Я бажала переконатися в своєму почутті, в своєму прозрінні і незабаром упевнилась, що дух мій набув здатності злинути в високості, зовсім для нього нові.
При таких відчуттях нас покидають слова. Я могла цілком ясно відрізнити ці відчуття од усіх фантазій. Тут не було ні фантазій, ні образів, а проте вони давали таку саму певність речі, до якої належали, як і уява, коли вона малює перед нами риси відсутнього коханого.
Коли минувся перший захват, я помітила, що такий стан душі був уже і перше мені відомий, але я ніколи не переживала його так сильно. Ніколи не щастило мені його втримати, зберегти засвоєним. Я взагалі думаю, що кожна людська душа іноді почуває щось подібне. Без сумніву, це і є той душевний стан, який навчає кожного, що бог існує.
Цією силою, що час від часу находила на мене, я була досі вельми задоволена, і коли б нещаслива доля моя більш як рік тому не послала на мене нового несподіваного лиха, коли б я до того ж не зневірилась остаточно в своїх силах і здібностях, то я, мабуть, назавжди залишилась би вдоволена.
Але з того великого моменту я отримала крила. Я тепер могла піднестись над тим, що мені колись загрожувало, легко злинути, як пташка над бистрим потоком, біля якого боязко зупиниться і скавчатиме цуценя.
Моя радість була невимовна, і хоч я спочатку нікому нічого не відкрила, проте наші помітили в мені якусь надзвичайну веселість, не розуміючи, яка причина мого задоволення. О, якби ж я завжди мовчала і зберігала в душі своїй ці чисті настрої! Якби ж то не обставини, під впливом яких я зрадила свою таємницю! Тоді б я не змушена була ще раз іти далекими манівцями.
Через те, що в моєму десятирічному служінні Христу в моїй душі не було цієї доконечної сили, то я опинилася в такому стані, як і інші чесні люди; я задовольнялася тим, що завжди заповняла свою фантазію образами, які мали відношення до бога, і це таки справді корисно, бо відганяє шкідливі картини і їхні лихі наслідки. Тоді душа наша сприймає той чи інший духовний образ і з ним ширяє на певній висоті, наче молода пташка, що перелітає з гілки на гілку. Не маючи нічого кращого, не можна і цією вправою зовсім нехтувати.