Листівка

Страница 2 из 3

Генрих Белль

Я потягся до листівки, але її там уже не було. Мати взяла її і тримала перед собою, і я, вп'явшись очима у свій надкушений бутерброд, колотив каву й ждав.

Ніколи того не забуду. Так ревне мати плакала на моїй пам'яті лиш раз — як помер батько, а мені, пам'ятаю, і тоді не стало духу на неї дивитись. Щось ніби острах, якесь почуття, що йому я й назви не годен прибрати, не давало мені потішити матір.

Я спробував ще вкусити бутерброда, але він застряг мені в горлянці, бо я раптом зрозумів, що тільки якась біда зі мною могла так схвилювати матір. Вона сказала щось незрозуміле й простягла мені листівку — і аж тепер я побачив на ній наліпку: чотирикутник, обведений червоною рамкою і червоною ж таки рискою переділений ще на два чотирикутники. На меншому стояло чорне товсте "Р", а на більшому — слово "Дюссельдорф" і число 634. А взагалі, то була звичайнісінька листівка, адресована на моє ім'я. З другого боку там були написано:

"Пане Бруно Шнайдере!

Вам належить з'явитися 5.8. 39 у Шліфенський військовий табір в Аденбрюці на восьмитижневе навчання".

Слова "Бруно Шнайдер", дата й "Аденбрюк" були надруковані на машинці, а решта все — в друкарні; внизу стояв чийсь кучерявий підпис, а проти нього надруковано: "Майор".

Тепер я знаю, що той кучерявий підпис нічого не важив: їх можна було хоч би скільки наштампувати на машині. Вся сила була в тій манісінькій наліпці, через котру матері довелося підписувати квитанцію.

Поклавши руку на материне плече, я сказав:

— Господи, на якихось нещасних вісім тижнів!

І мати й собі мовила:

— Ох, правда.

— На яких вісім тижнів,— ще раз сказав я, знаючи, що кажу неправду.

І мати втерла сльози й підхопила:

— Ну, звісно.

Обоє ми брехали, не тямлячи навіщо, одначе брехали і знали, що брешемо.

Я знову взявся до свого бутерброда, і зненацька мені свінуло, що сьогодні четверте, взавтра о десятій я маю бути за три сотні кілометрів на схід звідсіля. Я відчув, що зблід, поклав шматок на стіл, звівся на ноги, не дбаючи, що погадає мати.

Я пішов до своєї кімнати, став коло письмового столу, висунув і знову засунув шухляду. Я водив очима по кімнаті, відчував, що щось скоїлося, та не знав, що саме. Кімната більше не належала мені. Оце й усе. Тепер я знаю це, а тоді робив дурниці, аби впевнити себе, що я тут господар. Але дарма я нишпорив у коробці з листами, дарма підрівнював книжки на полиці; ще не збагнувши до ладу, що роблю, я заходився пакувати в теку сорочки, білизну, рушники й шкарпетки, далі подався до ванної забрати своє голярське начиння. Мати все сиділа при столі. Вона більше не плакала. Мій надкушений бутерброд так само лежав на тарілці, а в чашці ще стояла невипита кава. Я сказав матері:

— Піду до Гісельбахів, зателефоную, о котрій відходить поїзд.

Коли я повернув од Гісельбахів, вибило дванадцяту. В передпокої пахло печенею і кучерявою капустою, і мати взялася колоти кригу у ворочку до нашої маленької морозивниці.

Мій поїзд від'їздив о восьмій вечора, завтра о шостій я вже мав бути в Аденбрюці. До вокзалу було йти чверть години, та о третій я вже вирушив з дому. Я збрехав матері, що не знала, скільки треба їхати до Аденбрюка.

Останні години, перебуті дома, я погано пам'ятаю. Вони видаються мені довшими за весь той довгий час, що проминув, відколи я пішов із дому, а часу відтоді спливло чимало.

Мені не в пам'ятку, що ми з матір'ю робили. Страва не смакувала нам. Мати невдовзі повідносила назад на кухню печеню, кучеряву капусту, картоплю й ванільне морозиво. Потому ми попили каву, що ще від сніданку стояла накрита жовтим ковпаком, і я закурив; час од часу ми перемовлялись кількома словами.

— На вісім тижнів,— казав я.

І мати все потакувала:

— Еге ж, еге ж, правда,— і більше не плакала.

Три години поспіль ми брехали одне перед одним, аж поки врешті мені не стало терпцю. Мати поблагословила мене, поцілувала в щоку і, я знав, коли двері за мною зачинилися, вкинулася в плач.

Я пішов на вокзал. Там стояла метушня. Був саме час вакацій; усюди снували засмаглі, веселі люди. Я випив пива в почекальні і десь о пів на четверту надумався зателефонувати своїй приятельці, з котрою мав стрітися на пляжі.

Ще не набравши номера — діркуватий нікельований диск обкрутився й знову став на місце лишень п'ять разів,— я враз пожалкував, що телефоную, одначе таки набрав і останню, шосту, цифру. Її голос запитав:

— Хто біля телефону?

Я хвилю помовчав, потім поволі сказав:

— Бруно,— і спитався: — Чи ти могла б приїхати? Мене викликають на комісію.

— Зараз? — поспитала вона.

— Так.

Вона якусь мить міркувала, і в телефон до мене долинали голоси її родичів; щось балакалося за гроші на морозиво.

— Гаразд,— озвалась моя приятелька,— я приїду. На вокзал?

— Так,— сказав я.

Вона з'явилась дуже хутко, а я ще й досі не знаю, дарма що ось уже десять років, як вона моя дружина,— я й досі не знаю, чи не каятись мені, що я тоді їй зателефонував. Як не є, а вона притримала мені місце у фірмі, вона, коли я вернувся додому, знову збудила до життя моє завмерле шанолюбство, і, власне, їй я завдячую тим, що моя службова кар'єра з можливості стала дійсністю.

Але тоді я й з нею не лишився стільки, скільки міг би. Ми пішли в кіно, і там, у порожній і нестерпно паркій залі, я в темряві цілував її, хоч мені й не дуже хотілося.

Я цілував її багато разів, та о шостій уже подався на перон, хоч до восьмої мав іще доволі часу. На пероні я ще раз поцілував її і ввійшов у вагон якогось поїзда, що мався їхати на схід...

Відтоді я не можу без болю в душі бачити пляжів. Сонце, вода, веселі обличчя здаються мені несправжніми, і я волію сам-один у дощ тинятися містом чи піти десь у кіно, де мені вже нікого не треба буде цілувати.

Можливості моєї кар'єри у фірмі ще не вичерпані. Я можу навіть вийти на директора і, певне, таки й буду ним — за законом парадоксальної інерції. Бо всі довкола мають тверду гадку, що я вболіваю за фірму і зможу зробити щось задля її розквіту. Та мені байдуже за фірму, і я не збираюся нічого для неї робити...

З глибокою задумою дивлюся я час від часу на маленький папірець, що так круто повернув усе моє життя.