Михайло Михайлович якось сказав мені, що перші два роки вони були щасливі з дружиною, але згодом спільне життя стало йому в тягар.
Наприкінці липня була заарештована сестра Коцюбинського, і в зв'язку з цим він раптово виїхав.
Я була тоді у відпустці й мій лист, надісланий Михайлові Михайловичу до Чернігова, потрапив до рук Віри Іустинівни.
З цим листом Віра Іустинівна прийшла до моєї матері, прочитала їй листа, попрохала матір і сестру (Зіну) вплинути на мене, скаржилася, загрожувала, що не зупиниться ні перед чим, аж до вбивства тощо. При тому сказала, що особисто зі мною розмовляти не буде, бо я минулого року зухвало відповіла на її записку про анонімний лист.
І мати і моя сестра були приголомшені. Я не розповідала їм про мої взаємовідносини з Коцюбинським, і для них усе це було несподіванкою. Одночасно одержала я листа і від Михайла Михайловича. Він, приїхавши додому, ще до розмови з Вірою Іустинівною, написав мені, що сторож стат-бюро відніс їй мого листа:
"Вера Иустиновна зловеще молчит, но что-то готовится. Последствий случившегося не могу предвидеть. Волнуюсь." Я теж страшенно хвилювалася, чекаючи дальшого листа від Михайла Михайловича. Мені здавалося—час зупинився...
Через день я одержала листа. Я приготувала себе до найгіршого, але лист Михайла Михайловича мене вразив.
У першу хвилину я скам'яніла. Боліла голова, плуталися думки...
Ось цей лист:
"Пишу тебе после объяснения, мой друг. Мне предъявлено было твое письмо с добавлением, что это письмо от тебя. Я прочитал и не отрицал. Не смотря на ожидания—никаких упреков, никаких сцен. Наоборот — столько выказано было благородства, участия и доброты, — что я был сражен. Оказалось, что Вера Иустиновна очень любит меня, чего я не подозревал. Она умоляла меня не бросать семьи, не губить всех. Мне было так страшно тяжело, так невыносимо, что я плакал. Теперь у меня туман в голове. Не знаю, переживу ли я тяжелую душевную драму, этот конфликт между долгом и чувством. Что делать? Мучительно тяжело. Неужели я могу приносить только одно горе окружающим меня и себе самому? Не могу сейчас соображать, не могу писать Сообщаю тебе только факт и жду от тебя ответа..."
Я була так пригнічена, приголомшена, що не мала сил щось відповісти Михайлов! Михайловичу.
Через чотири дні я знову одержала від нього листа, в якому виразніше, ніж у попередньому, він підсумовував, те, що трапилося:
"Когда я рассуждал теоретически, оставить семью мне казалось делом, хотя и не легким, но возможным. Теперь же на практике это оказалось настолько трудным, настолько серьезным, что у меня не хватает сил. То, что я этим разбиваю свою жизнь,—это неважно. Больше всего сердце мое болит за тебя и хотя ты всегда относилась недоверчиво к возможности новой жизни — все же катастрофа нелегко дастся тебе."
Я відповіла, що нам необхідно розстатися, що коли раніш невдоволеність з нашого життя скрашувалася надією на краще майбутнє, то після того, що сталося, продовжувати й далі зустрічатися нам буде нестерпно важко. Радила Михайлові Михайловичу заспокоїтися, не хвилюватися і примиритися з неминучістю.
У дальшому листі (від 7 серпня) він пише, що без мене він нічого не вирішує:
"Как я могу решить без тебя, я только сознаюсь перед тобой, также откровенно, как и перед собой, что мне трудно, труднее чем я думал, разбить семью, что я чувствую, как обязанности тянут меня в сторону жертвы, говорят принести в жертву личное счастье. Может быть ты осудишь меня за то, что я до сих пор жил надеждами на иное и заразил этими надеждами и тебя. Но верь, что я всегда, как и теперь, был искренним."
Я знала, що Михайло Михайлович щирий, в цьому я мала нагоду переконатися не раз. Однак, безвихідне становище приводило мене в розпач.
Адже в умовах дореволюційного часу страшенно тяжко було продовжувати наше життя. Ми весь час повинні були таїтися з нашими зустрічами. Весь час були напоготові. Зустрічатися в мене було неможливо через те, що я не хотіла хвилювати свою матір, яка і без того зазнала в житті чимало турбот і горя.
І ось, передумуючи все знову й знову, я все ж вирішила, що нам необхідно розстатися, і знову написала про це Михайлові Михайловичу. , ^
Коли я повернулася з відпустки, я не хотіла зустрічатися з Михайлом Михайловичем, щоб допомогти йому звикнути до думки про необхідність розлуки. Але, коли я побачила його змучене обличчя, нестерпний жаль охопив мене. Він був схожий на людину, що встала після тяжкої хвороби. Я зрозуміла, що розлучитися з ним не зможу. І все ж деякий час я намагалася це зробити— Але Михайло Михайлович був такий замучений, писав такі зворушливі листи, що я, кінець-кінцем, не витримала і все залишилося по-старому.
Тільки Михайло Михайлович став іншим: тепер він майже не сміявся, був завжди замислений, часто мовчав. Припинилося його кумедне пустування під час прогулянок, зникли його невичерпні раніш веселощі.
Друга неприємність цього року (1908), яка коштувала Михайлові Михайловичу немало нервів і болісно відбилася на його здоров'ї,— це враження від 14 археологічного з'їзду в Чернігові.
Цей з'їзд відбувався під головуванням чорносотенниці графині Уварової. Чорносотенно-патріотичні виступи окремих учасників з'їзду, адреса, піднесена графині Уваровій місцевими чорносотенцями, на чолі з Шелухіним, і загальний дух з'їзду так обурили Михайла Михайловича, що він виступив з відкритим протестом.
Результатом цього було виключення у вересні з "Просвіти" Коцюбинського і ряду інших осіб, з доручення губернатора.
...Поступово життя увійшло в звичайну колію, ми, як і раніше, знову стали зустрічатися. Михайло Михайлович дедалі менше зважав на погоду. Я теж навчилася не звертати на неї уваги.
Пам'ятаю, якось цієї зими йшов великий сніг. Здавалося, він хотів засипати місто. Я вийшла на нашу звичайну прогулянку. Пройшовши кілька кроків від дому, я хотіла повернутися, бо безумством було йти гуляти в таку погоду: за кілька хвилин я стала схожа на білий стовп. Але, знаючи Михайла Михайловича, я вирішила все ж піти йому назустріч.
Одягалася я досить легко. Сніг, що невпинно засипав мене, був дуже неприємний. Я спробувала кілька разів струсити його з себе, але це була марна робота. На вулиці не було ані душі.