Haec tua mens si dia facit, nae digna facit se:
Non agitare quidem pulchrius illa valet.
Non incerta facit, sed certo spectat ocello,
Ut miserum ventrem vulgus inane colit!
Saepius haec facias: quid sanctius hocce θεάτρω,
Sic superi vivunt, sic σοφός omnis agit.
Saepius hanc speculam ascendas, licet unde videre,
Colluvies hominum quicquid in orbe gerit.
O me, cum aspicio te talia posse tenellum,
Cum maturus eris gaudia quanta manent?
Accipe quo semper finitur epistola verbo, quo, tibi qui mittit, non caret ipse.
Vale!
Tuus Gregor[ius] Sab[bin].
Здрастуй, мій найдорожчий христолюбцю,
Михайле найсолодший!
Коли твій дух діє по-божому, то це дійсно гідне тебе.
Краще він не може діяти,
Бо не займається дрібницями, а споглядає,
Як легковажна юрба дбає про жалюгідне черево.
Частіше чини так, бо що є святішим за це видовище?
Так живуть боги, так робить кожен мудрець,
Частіше підіймайся на цю вежу, звідки можна бачити,
Що роблять у світі людські покидьки.
О, який я задоволений, коли бачу, що в юності ти здатний так діяти;
Які радощі чекають мене, коли досягнеш зрілості!
Прийми слова, якими завжди закінчується лист: бажаю тобі здоров’я, якого не позбавлений і той, хто тобі посилає цього листа.
Бувай здоров!
Твій Григор[ій] Сав[ич]. 324
59
[Харків, місцевий; 28 (29?) жовтня 1763 р.] / 1061 /
Carissime Michaël!
Vidi spectaculum, e vespertinis precibus vixdum finitis evocatus, idque tum lugubre, tum ridiculum, tum pudendum. Unde, inquis tibi, risus sufficiebat, ubi conclamabatur? aut conclamatum est? An non haec importuna? Tace, carissime, ac paululum me audi. Non ego sum cyclope immanior; imo sentio singularem quandam mihi inesse humanitatem καί τήν φιλανθρωπίαν, sed, crede mihi, suppudebat videre quosdam sane quani muliebriter ululare. Quos, ita me deus amet, in ipso Trojae excidio si tantis tamque femineis fletibus indulgere conspicerem, non sane virtutis eos quidquam habere existimarem. Ergo fugi ex templo, tantum pudorem non ferens, cum viderem ipsos eos lamentari, quorum erat ceteros in hunc modum flentes cohibere. Heu pietas! heu prisca sapientia! Tantisne lacrumis lugere mortem carnalem, quae tantum abest, ut sit fugienda, qui vel paulum sanae mentis habeat, ut omnium periculorum malorumque unicus ac certissimus portus sit putanda? Unde illis haec opinio? Ex s. literis, dices. Sed quonam loco? Animi mortem miseram esse videre licet plus satis in s. libris; corporis mortem usquam mihi legisse / 1062 / explorandam esse haud sane memini, neque in philosophorum scriptis. Si ipse adfuisses, non sane temperasses a lacrumis. Sed hoc fecisses exemplo aliorum permotus, non rei dignitate. Sic adolescentia semper apud nos corrumpitur exemplis stupidissimorum virorum senumque. Ο tempora! ο mores! Abbas jam expiravit; plebs cursitat plorans; ego rideo et simul lugeo animo. Rideo stultitiam hominum, eandem tugeo.
Vale, mi carissime, ac te quantum potes abducere cura a corruptissimo vulgo!
Tuus condiscipulus Gregor[ius] S[abbin].
Найдорожчий Михайле!
Ледве закінчилася вечірня молитва, як мене викликали, і я став свідком видовища — і видовища сумного, хоча й смішного та ганебного. Звідки, скажеш, у тебе вийшло смішне, коли був загальний плач? Хіба це не дивно? Замовкни, мій найдорожчий, і трохи мене послухай. Я ж не лютіший за циклопа. Навпаки, я визнаю, що мені властива деяка особлива гуманність і людяність, але, повір, мені було соромно бачити, як деякі майже по-жіночому голосили. Якби, господи прости, при самій загибелі Трої я побачив, що люди настільки віддаються жіночому плачу, я, без сумніву, подумав би, що у них немає анітрохи мужності. Тому я втік 325 з храму, бо не міг знести такої ганьби, бачачи, що голосно плачуть ті, яким слід було б інших утримувати від плачу. Де благочестя? Де стара мудрість? Хіба слід такими слізьми оплакувати тілесну смерть, якої зовсім не треба уникати і яку кожний, у кого є хоч трохи здорового глузду, повинен визнати єдиним і найнадійнішим виходом з усіх небезпек і нещасть? Звідки у них така думка? Ти скажеш — із святого письма. Але в якому місці? Що смерть духовна — нещастя, про це можна дізнатися більш ніж достатньо з святого письма, але що тілесну смерть слід оплакувати, я не пам’ятаю, щоб коли-небудь про це читав у святому письмі, а також і в книгах філософів. Якби ти сам був там, то, звичайно, не утримався б від сліз. Але це ти зробив би під впливом прикладу інших, а не з огляду на суть справи. Так юнацтво завжди у нас псується прикладами виключно нерозумних мужів і старих людей. О часи! О звичаї! Ігумен помер, народ метушиться, плачучи; я сміюся і разом з тим плачу в душі. Сміюся з людської глупоти, її ж оплакую.
Бувай здоров, мій найдорожчий, і, наскільки можеш, намагайся віддалятися від страшенно розбещеної черні!
Твій товариш по навчанню. Григор[ій] Сав[ич].
60
[Харків, місцевий] / 581 /
Carissime adolescens mi Michaël, ευ̃ πράττε!
Nempe satellitii dux regi proximus esse
Assolet et regis proximus ora videt.
Sic tuus et Michaël princeps dux, proximus illi,
Qui deus est Jacob, adstat et ora videt.
Numinis obtutum porro quisnam aspicit? Audi,
Dilectus Christi discipulus quid ait;
Πα̃ς ‛ο ‛αμαρτάνων ου μήποτε ‛ώρακεω
Αυτόν, ουδ’ ’έγνω αυτόν...
Quo magis hanc terram fugiens peccata relinques,
Hoc propior poteris numinis ore frui.
Τάς μέν βιοτικάς ’έβω ’έκβαλλε μερίμνας.
’Άγιός ’εστ’ ‛όντως γαι̃αν ‛ο καταφρονω̃ν.