Бувай здоров, найдорожчий! Тепер нам дуже легко буде бачитись і поговоримо перед від’їздом.
48
[Харків, місцевий] 7 липня 1763 р. / 651 /
Pretiosissime amice Michaël!
Quid mente velox volvis in praesentia?
Ubinam illa a fulminat tibi?
Quid illa captat, quid petit, quidnam fugit? 303
Num certa agit? num fluctuat?
Si certa sancte factitat, beatus es;
Si fluctuat, et tu fluctuas.
Ubi fluctuationibus cor intumet,
Ibi nausea est et taedium.
Non nauta cantillat, sed anxius timet,
Cum fluctus insanit maris,
Cum insanus auster 1 concitavit Adriam,
Cum nauta non tenet ratem.
Mens otiosa nostra non unquam manet;
Versare semper sese amat.
Si non habebit quod bonae rei factitet,
Ad res nefandas procidet.
Infunde semper, illa quod molere queat,
Sed pulchra, sed nequid nimis,
Sic taedium vitare pessimum potes.
Dulcemque vitara viyere.
Desino jam versificare, quod e pumice aquam exprimere mihi videor. Praestat prosa aliquid... / 652 /
Tu aliquid ad nos scribe, nisi ipse venis. Antequam abeo, consultum puto hoc temporis insumere colloquendo tecum. Tu otiosus, ego item; tu studiosus, nec non ego; tu gaudes me audire, ego loqui haveo.
Quid est, quod locum non dispicis, in quo commode possimus nostro more λαλει̃ν; mitte igitur puerum ad nos, si vacat, ubinam congrediamur. Nam non semper erit aestas...
Vale carissime!
Tuus Gregor[ius] Sabb[in].
Vulgus potat et nos non colloquemur de honestis rebus? Quid hoc? 2
Найдорожчий друже Михайле!
Чим зайнятий тепер твій меткий розум?
Де він у тебе тепер блукає?
Чого він бажає, чого прагне, чого уникає?
Чи діє він впевнено, чи вагається?
Якщо він діє впевнено і свято, ти блаженний.
Якщо непевний, то і ти вагаєшся.
Де серце сповнене вагань,
Там панують огида і нудьга.
Моряк не співає, а непокоїться й боїться,
Коли лютують морські хвилі,
Коли шалений Аустер розбурхує Адріатику
І моряк губить кермо корабля.
Наш розум ніколи не залишається пасивним; 304
Він завжди любить чим-небудь займатися,
Якщо не матиме хорошого заняття,
Він звернеться до поганого.
Займи його тим, над чим міг би добре попрацювати,
Але гарним і не надмірним.
Так ти уникнеш найлютішої нудьги
І зможеш досягти щасливого життя.
Кінчаю писати віршами, бо мені здається, ніби я з каменя видавлюю воду. Краще прозою що-небудь.
Ти ж нам пиши, якщо сам не прийдеш. Перш ніж я вирушу, маю намір знайти час для бесіди з тобою. Ти вільний, я теж. Ти займаєшся наукою, і я не менше. Ти з задоволенням мене слухаєш, я охоче говорю.
В чому ж справа? Якщо ти не надаєш значення місцю, де ми могли б, за нашим звичаєм, зручно поговорити, передай через хлопчика, — якщо він вільний, — де ми зустрінемося. Бо не завжди буде літо.
Бувай здоровий, найдорожчий!
Твій Григорій Савич.
Чернь пиячить, а ми не поговоримо про достойні речі? Як же це так?
49
[До Харкова] 12 липня [1763 р.] / 231 /
Salve, desiderium meum!
Κη̃δος τε τερπωλη̃ τε τη̃ς ψυχη̃ς ’εμου̃,
Michaël pretiosissime!
Quemadmodum τό μουσικόν ‛όργανον, si eminus audiatur, dulcius afficit aures, ita absentis amici colloquium longe, quam praesentis, suavius esse solet. Evenit mihi in te praecipue, ut tum magis anien, tuamque τήν ‛ηδύστην προσηγορίαν appetam, cum absum cumque semoto corpusculo animus cum animo tacito ac ’ασωμάτω quodam congressu ‛ομιλει̃ τε καί συνδιατρίβει, nulla nec locorum distantia impediente, nec satietate dulcedinem minuente, imo vero augescente, ac magis magisque crescente voluptate, cum quidem longe alia ratio est invisibilium quam terrenorum caducorumque conditio. Atque haec mihi inter alias summas rationes, quibus vitae molestias edulcare soleo, haud postrema quidem est. Quid enim vero amore suavius, mellitius vitaliusque est? Nae sole mihi carere videntur, imo esse 305 mortui, qui amore carent; nec profecto miror, si αυτός ‛ο θεός ’αγαπή dicitur. Porro bonus amor ille quidem est, qui verus durabilisque et aeternus est. Neque aeternus durabilisque ullo modo esse potest, si ex caducis rebus, puta divitiis et id genus, nascitur. Sed ex aeternorum animorum similitudine, eorumque virtute corroboratorum, non corruptorum. Nam nec lignum putridum cum putrido conglutinatur, nec inter improbos amicitia coit. / 232 / Proinde si tibi amor tui noster gratus est, noli timere, ne interrumpatur. Quamdiu enim virtutem colis, tamdiu ille crescit occulto velut arbor aevo ipsaque fortior est morte. Perpetuo observaris oculis animi mei nec quidquam boni aut cogito aut agito, quin te praesens praesentem intueri videar. Appares mihi, cum in solitudinem secedo, cum in turba sum, comes congerroque es. Siquid doleo, partem doloris fers praesto; si quid gaudeo, particeps es itidem, ut nec mori mihi liceat, quin tuam animi imaginem velut umbram umbra mecum auferam, si modo vel mors separare poterit, quae corpus destruit, animum liberiorem reddit. Sic corpore quoque liber, tecum per memoriam, per cogitationem, per tacitum dialogum sum futurus; adeo ipsa morte fortior amor. Is tui noster amor, qui perpetuo tuum commodum meditatur, utinam nunc quoque dicat tibi aliquid, quod animaeque et corpori tuo praesint. Sed quid ego tibi dicam?
Ferunt Catonem illum sapientem, cum Carthaginem, ad tempus repressam, rursum arma meditari adversus Romam intelligerit, suasisse romanis iterum bellum Carthaginensibus inferendum esse. Qui cum non obtemperarent, non destitit tamen suadere. Et cum in senatu sententiam de aliqua re rogaretur, hoc, inquit, sentio, et (adjiciebat) Carthagini bellum inferendum, ita, ait, censeo et Carthagini etc. Donec romanum perpulit, donec Carthago solo aequata est, et sic Roma timore liberata.