Алік — невиправний позитивіст. Тому всю провину за низьку якість передач намагається скинути на недосконалість організації.
— Винні ті. хто очолюють телестудію.
Я запитую:
— Наші партійні керівники люди недурні?
— Здебільшого, — обережно відказує Алік.
— Вони також дивляться наше телебачення?
— Авжеж.
— Дбаючи за народне благо, вони зацікавлені в його покращенні?
— Річ зрозуміла.
— То невже з усієї республіки не можна знайти доброго сценариста, режисера, оператора, редактора, щоб передача вийшла гарною?
— Вочевидь, це справа не така проста, якщо на екранах нема нічого цікавого.
Це вже явне небажання зрозуміти мене. Але я продовжую. — Тоді чому рівень передач центрального телебачення набагато вищий від нашого? Невже в Росії можна відшукати потрібних людей, а на Україні таких чортма. А якщо такі люди там є, чому ж їх не відряджають для піднесення нашого телебачення на належний рівень. Ми ж бо народи-брати. Але, вочевидь, хтось у Москві вельми зацікавлений у тому, щоб республіканська програма була нудною й нецікавою, натомість центральна — якнайкращою. Це неважко осягнути, коли пригадати передачі, що їх готувала українська телестудія для інтербачення, та й тепер дає інколи на всесоюзний екран. Ось воно, справжнє обличчя "братерської допомоги", така вона — "інтернаціональна" "ленінська" політика Кремля.
А справи русифікаторські на республіканській студії просуваються чимдалі успішніше. Інтерв'ю стали частенько вестися російською мовою. Це переслідує дві мети: 1) зменшити кількість українського тексту; 2) підсилити в радянського трударя впевненість у тому, що люди самі обирають, якою їм мовою говорити.
Цілковита відсутність народної пісні — ще один винахід русифікаторського генію. Після чергової наради в ЦК директор республіканського телебачення Власов вказав, що "нам потрібні твори, які оспівують сучасника. Побільше пісень радянських авторів".
Концерти народної пісні було кваліфіковано, як "захоплення старовиною, відвернення уваги громадськості від нашого сьогодення". Відтоді з блакитного екрану зникли старовинні українські пісні, давно немає іскрометних танців.
У зв'язку з цим пригадай концерти-огляди талантів з областей, що проходили в Києві минулого року. Ось приблизна програма такого концерту-звіту. Його розпочинає щось панегіричне — кантата або уроча увертюра, присвячена партії, Ленінові (українською мовою). Далі — сюїта на тракторну чи шахтарську тему, військово-патріотична пісня (українською мовою). Арії з класичних опер на 90 відсотків виконуються російською мовою. Пояснення цьому стереотипне — "нету ведь украинских текстов", а для того, щоб вони не з'явились, докладають зусиль у видавництві "Музична Україна". Незаспівані російські народні пісні, нові естрадні твори російською мовою та давно відомі, перевірені пісні Білаша й Поклада йдуть десь посередині концерту. Потім організатори дають змогу проспівати й українську народну пісню. Завершує цей огляд талантів величальний гімн на честь дружби народів. Програма концертів була побудована в такий спосіб, що у кращому становищі весь час залишались всі російські номери. Безперечно, багато приємніше слухати гарну ліричну пісню, аніж кондову сюїту про братерство, подивитися запальну російську польку, ніж псевдохудожню "Українську урожайну". І глядачі щиро аплодували Ю.Багатікову, коли він з душею співав "О таком парне" ("Я сегодня на заре встану"), Соні Ротару після її виконання "Я люблю тебя, Россия". Натомість, у залі позіхали й нудьгували під час сто разів чутої "Ой ти, дівчино, з горіха зерня". Вже бачу твоє заперечення, Аліку. Поспішаєш сказати, що тут. можливо, винна інертність самих співаків. Далебі, ні. Коли соліст укрконцерту Авдеев запропонував віночок малопоширених народних пісень, йому було категоричним тоном наказано виконувати заспівані твори Лисенка "Безмежнеє поле" та ін.
Знаній на цілий світ народній пісні України, витворові мистецтва, в якому, за словами Гоголя, все: "і поезія, і історія, і батьківська могила", в концертах відводилося два, максимум три номери. Відповідальні товариші чудово усвідомлюють, чого їм треба боятися насамперед. Недаремно просто неймовірні перепони має подолати композитор, щоб його українська пісня зазвучала з великої сцени. Про це розповідав сам росіянин за походженням, автор "Цвіту ромен" Толмачов. Не розуміючи прихованих пружин політики винародовлення, він дивувався, що на радіо в Києві від нього вимагали пісню з російським текстом, бракуючи гарні українські твори.
Наші ідеологічні керманичі відшукали ідеологічну отруту й у західноєвропейських піснях. Так, артистам-гастролерам із соціалістичних країн суворо заборонено співати англійською, французькою, італійською та ін. мовами. Пропоновано російський текст або виконання рідною мовою. Коли югославські джазмени згадали про варіант українською мовою, на них злякано замахали руками. В московському держконцерті зарубіжним співакам роздаються твори Островського, Бабаджаняна, Френкеля і, природно, ніхто не згадує про те, що, скажімо, ансамбль "НО ТО ЦО" провадитиме всі свої гастролі на Україні. В цьому теж є свій політичний сенс. Радянським трударям являють картину захоплення у світі всім російським — ще одна ілюстрація до тези про всеперемагаюче ленінське вчення.
Минулого й на початку цього року майстри Київської опери виступили по телебаченню із сольними концертами. Вечори російського романсу дали М.Гнатюк, Ю.Гуляєв. Співали Є.Мірошниченко, Б.Руденко, Н.Куделя, А. Солов'яненко,А.Мокренко. З дев'яти номерів своєї програми Н.Куделя виконала 5 арій російською мовою. 2 — італійською, одну народну російську пісню й одну пісню Н.Андрієвської мовою свого народу. Подібні статистики можна легко назбирати з кожного концерту, що ведеться зараз у Києві. Як тут не згадати слів Лесі Українки: "Наш хист — актор-кріпак в театрі у панів Непевні жарти тне, сміється через силу, Поклонами спиняє панський гнів".
— А які пояснення ти даси тому, що українці не бажають дивитися фільми рідною мовою?
— Кілька років тому я почув таке. "Є фільми погані, є — китайські, а є — студії Довженка". Ця досить дотепна констатація має своє підґрунтя, знову ж не відоме багатьом. Всі кінострічки на республіканських студіях у СРСР знімаються в обов'язковому порядку по-російському. Потім їх дублюють. Дубляж, як правило, робиться на вельми низькому рівні. Його технічний бік не йде ні в яке порівняння з дубляжем зарубіжних фільмів, що здійснюється на "Мосфільмі" або "Ленфільмі". По-друге, чи не визначальну роль у взаєминах "фільм — глядач" відіграє ефект першої зустрічі. А трудящі УРСР пересічно бачать фільми російською мовою. Доцільно назвати тобі кількість копій, зроблених зі стрічок студії Довженка на Київській кінофабриці. "Білий птах із чорною ознакою" має 93 російських копії і 25 українських. "Олеся" — російських