— А що, то хіба недобре? — наївно поцікавився у свого начальника Степан.
— Мы никому не дадим развалить наше государство! —послідувала категорична відповідь.
Цей, як і безліч співплемінників, мешкав у його столиці, їв хліб, зібраний стражденними колгоспниками з його землі, але навіть не думав говорити з ним його рідною мовою. Вони знали одну мову — хамів, і через це вирішували за народ Мамчура, як йому краще жити. Вкотре вже змовчав, хоч від образи защеміло серце. Не в силі правда — засвоївши від перших кроків у боротьбі цю Біблійну мудрість, не раз мусив пригадувати протягом життя.
1957 року його заарештували. Питання щодо конспіративної організації у тоталітарній державі вирішувалось на користь останньої. На суді йому пред'явили звинувачення в антирадянській діяльності, участі в бойових операціях проти партизанів-ковпаківців, радянських парашутистів. Ворожою і, зрозуміло, такою, що підлягає суворому покаранню, було розцінено його працю станичного в мережі ОУН.
— Не розстріляли, але на 25 років білих ведмедів пасти відправили, — резюмував вирок суду добродій Степан.
Як не дивно, в таборі перший час відітхнув з полегкістю. Зникло граничне напруження, що ним жив довгі роки підпілля. Вже не мусив зважувати кожне слово, пильнувати, чи не шастають по сусідах та довкола хати каґебістські вивідувачі, потерпати за родину. На зоні ж у часи хрущовських пільг велося більш-менш стерпно. Працюючи, мав змогу заробити й надіслати дещицю згорьованій родині. В кількатисячному гурті політв'язнів, незрідка одверто непримиренних до рідної радянської влади, почувся нарешті — серед своїх. Тут для нього, як і кожного новака, розпочалося життя за новими табірними законами. Але Степанові Мамчуру не було потреби замислюватись над своєю подальшою поведінкою. Все було обмірковано й вирішено замолоду. Зараз він простував шляхом, де не існувало дороговказів, окрім єдиного непомильного. Добродія Степана, щиросердого й побожного, знали багато хто в Мордовії. Належав бо до того рідкісного гатунку людей, на яких можна покластися за будь-яких обставин. Він з найперших у зоні підійшов тоді до Митрополита Йосипа Сліпого дістати благословіння і допомогти, чим здатний.
— Я стриг нашого Владику, — згадував мені багато літ згодом уже в Уральському таборі, — не хотів, щоб пащекувала на нього кумівська наволоч у перукарні. І ще на дієту я готував йому картопляні котлети, — посміхнувся — і стільки душевного тепла, стільки гордости за свою причетність до святости й чистоти світилося в його звернених у минуле очах, що мені мимоволі спало на думку: "божиста сутність людини".
Минали дні, місяці, роки. Нескінченна низка років ув'язнення, що назбирувалися в десяток, два десятки... Зникала чоловіча сила. На баланді, без "підігріву" з-за дроту надто не напрацюєшся. З деревообробного виробництва мусив іти санітаром до табірного шпиталю. Можливо, там він був найпотрібніший. Бо мало кому вистачало терплячости доглядати чужих людей, і лише Мамчурові з його сумлінням християнина завжди залежало на тому, як почуває себе хлопчина, що обварився, впавши до чану зі скипілим варом, чи вражений паралічем немічний дідо. Для нього було внутрішньою потребою піднятися серед ночі, щоб провідати слабого, тихо поправивши постіль, і, подавши туалетне причандалля, піти.
Існує таке безвідрадно-сумне слово — депресія. Чимало хто з в'язнів через цю саму депресію згубили право називатися людиною. Це невимовно прикро бачити, як колись звитяжні, повні, здавалося, нездоланної відваги борці після десяти, ...надцяти, навіть двадцяти трьох років підписували папірці з проханням про помилування. КҐБ ставило різні вимоги до заломлених, і конче треба було робитись донощиком на ближнього. Але по-сатанинськи всеохоплюючий знаменник був спільний
— кожен мав засудити націоналізм, отже, незалежність України.
Диво тому й диво, що в існуванні білкових сполук неодмінно постає феномен людськости. Мамчур переживав свою скрутну годину з глибокою релігійністю. У молитвах шукав жаданої втіхи, посиленою вірою намагався відігнати занепад, розклад. І мав рацію: сей страшний тягар витримати під силу було тому, з ким Бог. Безсрібляництво й невибагливість його загально відомі. Сто карбованців, надіслані друзями з Москви, без вагань переказав на рахунок монастиря на Україну. Якщо когось із переслідуваних у таборі позбавляли ларка, добродушний Степан квапився з допомогою серед перших.
Ще не на часі висвітлювати участь Степана Мамчура у русі опору в'язнів в ИТУ* ВС-389/35 на Уралі. Але все, що він зробив, поза сумнівом, згодом знайде належну високу оцінку. Зболений хворобами Мамчур передчував, що не побачить Батьківщини. І хоч ми одностайно запевняли
— він муситиме жити, щоб бути разом з нами, він казав, що його невичерпному довготерпінню настає край.
Після кончини сеї людини ми цитували одне одному його слова: — Друзі, хочу померти за вас.
Серце українського мученика перестадо битися 10 травня 1977 року на 26-му році польсько-радянського ув'язнення.
1978рік, Урал
* ИТУ (рос. исправительно-трудовое учреждение) — виправно-трудова установа
ВІРИТИ — І ТІЛЬКИ
Серед моїх знайомих є чимало, котрі, називаючи себе атеїстами, запевняють, що ні дива на цьому світі, ані забобонні зобов'язання перед потойбічним не примусять їх ступити на стезю релігійности. Існує бо родина, робота, розваги — видимий вічний цикл, що його, з поправками на поступ, здійснювали прадіди, батьки. Виходячи з реальних данностей, слід влаштовувати своє життя.
Тут я на час полишаю надідеалістичну думку про покликання розумної тростини. Тож чи стає людина щасливою від розкошів і ситости? Правильна відповідь на це відома, але не матеріалістам, не кажучи про слухняних членів КПСС. Виходячи з реальности, далебі, смішно говорити про щастя можновладця, скажімо, Ботвина* в Києві, котрий має повну чашу плюс царські можливості для задоволення матеріяльних потреб. Хто не зна, що він до інфаркту боїться спіткати долю Шелеста, або навіть Маланчука, і що шлях в опалу для йому подібних є щодень очікуваним пеклом на землі? Але в цьому випадку муки одинака на соціальному полюсі — виняткова ситуація.