Микола Нагнибіда одержав Шевченківську премію за книжку "На полі битви". Окрім поезій "наснажених пафосом комуністичного будівництва", в ній є чимало таких, де висвітлюються теми, згадувані вже на початку статті. Таким чином, доробок цього поета, ніби у фокусі, зібрав ідеї, образи, форми, дозволені зараз партією для письма. Відкриває збірку розділ "Риси рідного обличчя". Хто знайомий з українською періодикою останніх літ, той одразу збагне, що поет доторкнувся "невичерпного джерела славної Ленінської теми". І справді, у першому вірші книжки йдеться за профіль рідного вождя, без якого автор не спромозі уявити "всесвіту" і "взагалі життя". Читаючи далі, ми виявимо небилицю про те, як Ленін зустрівся і погомонів із дружиною моряка —балтійця і як по розмові класово прозріла жінка негайно дала наказ своєму мужу: "Ведіть ви панів всіх до грізного суду". В поезії "Зустріч у Горках" автор робить спробу дослідити джерела безмежної любові народу до свого провідця:
Чом у кожній хатині Чи батько, чи мати Із газет вирізають Знайомий портрет? Маленькі школярі потай стежать за Леніним, коли той прогулюється
в Горках. Але пильні очі "у світі найстарішого більшовика" помічають малюків, і він запрошує всіх до себе в гості. Вдома Ілліч малює перед дітлахами величну панораму світлого майбутнього. І хоч слова чарівні не викликають особливої довіри, бо:
Чи може людина зловити
Птицю з хлібом і сіллю
Під темним крилом ? Проте вождь, а разом з ним і автор, наперед про все знаючи, роблять знаменне пророцтво: "може, може". Щоправда, доводиться повірити їм на слово, але хлопців такі дрібниці не бентежать. І от уже понад сорок років посивілі щасливці завзято будують Дніпрогеси, Магнітки, Турксиби, застеляють трупом лани війни, воскресають із руїн Білорусь, Україну і, "не спочивши", беруться за ленський каскад. Натхнені віщою ленінською думкою, учасники зустрічі в Горках вкупі із своїми однолітками мурують і руйнують усе своє свідоме життя. Слід зазначити, що обіцяної жар-птиці вони й досі не зловили. Одначе, мета близька. Тепер уже це відомо одному М.Нагнибіді, що він не вагаючись і стверджує:
Все буде так, як їм наснилося,
Тим першим ленінцям давно. Наприкінці циклу віршів про любого вождя поет звертається до своїх співвітчизників із полум'яним закликом:
Вбирайте ж риси незабутні
В свої серця, товариші.
Ми з ним незмінні
Над віками Зійшов, як сонце, наш Ілліч. У пам'яті так і спливають давні добрі часи культу Сталіна. Якою чудовою школою виявились вони для нашого поета. І прикметно те, що йому зовсім легко було переучуватися. Тільки рими змінив (Сталін на Ленін) і знову митець — у вирі ідеологічної боротьби, знову він — борець за передові ідеали. Намагаючись якось замаскувати надокучливий ілюстратизм віршів на тему праці, Нагнибіда починає тяжіти до інтелектуальної, певна річ, в його розумінні, манери письма. Поезії з ремінісценсіями на кшталт: "Шануйте здобуте трудом поколінь", "для мене тільки те моє, що я віддав народу", "не знають серпня суть самі лиш пустоцвіти" він пересипає творами, виписаними з претензією на філософічність. Новому Запоріжжю автор присвятив своє "Перше кохання". Поринувши у світ мрій, він вигукує нехитре: "Перше кохання, перше горіння в кожного в серці ти є..." Потім, наче крізь сон. пригадує радість перших зустрічей, "ночі безсонні, ранки в росі голубі". Охоплений жагою, юнак зачаровано йшов слідом, "широко мріяв, вірив у силу" словом, робив усе, як належить закоханому. Та тільки наприкінці поезії автор дотепно розкриває перед шанувальниками свого таланту першопричину тої неземної пристрасті. Виявляється, що для М.Нагнибіди першим коханням, чим була для Петрарки Лаура, а для Данте Беатріче, є місто Запоріжжя. Бо воно:
Працею юності створене диво
Перше кохання моє. Це все одно, якби хтось із нас закохався назавжди в табуретку, яку в школі витесували на уроках ручної праці. Ну що ж, за смаки не сперечаються. Адже ж бувають се і в людей різні патологічні збочення. Так чому б це комусь не вподобати гідроелектростанцію або мартенівську піч.
Говорити про поезії, де М.Нагнибіда зачіпає тему війни, значить діткнутися невигойної поетової рани. У них можна часто спостерегти згадки про фронтових друзів, битви з ворогом, радість довгосподіваної перемоги. Та ніде правди діти, поет народу, що втратив на війні мільйони своїх синів і дочок, має право на подібну тенденційність. І хіба не кощунство дорікати за це людині, яка самовіддано боролася проти фашизму. Такі міркування були б цілком слушні за умови, якби плодами величезних офір українського народу в боротьбі з гітлерівською навалою не скористалися наші вороги. А от у нашого поета безугавне нагадування про воєнне лихоліття стає водою на млин теперішніх гнобителів України. Як людина ортодоксальна М.Нагнибіда не помічає та й не хоче помітити підневільного стану своєї Батьківщини. Через те він із чистою совістю виписує вірші, в яких люто проклинає фашистську орду, закликає берегти в пам'яті тих, хто не повернувся живий додому ("Юнакам сорок першого", "Тост за святковим столом", "Фронтова пісня"), чи просто напоумляє радянських людей, що за океаном є вороги—агресори і що треба за ними пильнувати, скільки стане очей ("Розмова з юнаком").
Цікаво простежити за темою "дружби народів", що посідає у збірці значне місце. У галасливому вірші "Брати мої, люди" автор інтимно зізнається, що він закоханий у московські ялини, ліси Білорусі, сивий Ельбрус, Ала-Тау й Дунай. Ну й чого ж, коли людині справді подобається? Єдине, що викликає невеличкий сумнів, то це перерахування географічних назв, розміщених у протилежних кінцях неділимої Росії. Хоча й тут можна легко заспокоїти себе думкою, що автор кохається в туризмі. Проте, взявши книжку П.Шелеста, "вірного ленінця, який користується авторитетом в партії і народі" (про це пише "Літературна Україна", № 34 за 1971 рік), "Україно наша Радянська", подибуємо аналогічну картину: "Кожний, хто живе на Радянській Україні, любить її, з гордістю говорить: "Моя Україна", "наша Україна". Але водночас ми кажемо: "наша Росія, Білорусія. Грузія, Латвія, всі союзні республіки". А коли потягти за вервечку далі, то виявиться, що цей вогонь імперіалістичної любові роздмухується зі старого московського міха. Бо генсек Брежнєв наголошує на тому, що "будівництво комунізму в нашій багатонаціональній країні передбачає послідовне проведення лінії на всебічне зближення націй". Наведені вище цитати тільки зайвий раз підтверджують "неофіціальність" поетових думок. Звісно, і в Шекспіра всі сюжети були запозичені, та й взагалі, хто має право вказувати митцеві, що і як відображати. Але як писав колись В.Воровський: "Письменство, як і кохання, повинно спиратися на щире почуття, на внутрішню потребу... всякі міркування про блага, чужі письменництву як такому, є такою ж проституцією, як і продажне кохання".